Ловці мамутів - Едуард Шторх

— Ой, йой, йой! Кумач невеселий!

Щербатий Зуб засмучено докинув:

— Щербатому Зубові теж не солодко! Ох, ох, ох!

Тоді Кумач запропонував:

— Ходімо в табір! Ох, ох, ох!

Щербатий Зуб погодився:

— Ходімо! Ох, ох, ох!

Розвідники подалися додому. Вже сутеніло, але вони й у присмерку впевнено йшли далі. Оленячу шкуру тягли за собою по землі. Ніч була ясна, в небі мерехтіли зірки.

— Глянь! — Кумач махнув сокирою вбік велетенської дуплистої тополі.

Розвідники зупинилися. Щербатий Зуб кинув каменем, і дерево глухо озвалося.

Жоден звір не виліз із дупла.

«Тут можна добре заночувати!» — подумали ловці й мовчки залізли в дупло.

Уклалися там поруч і враз поснули.

У стійбищі на Білій скелі чекали повернення розвідників.

Минуло кілька днів, а ті не повертались. Біля таборового вогнища вже подейкували про те, що розвідники, мабуть, загинули.

Одного разу Зозулька та Жабка вартували біля вогнища. В таборі панувала тиша, бо майже всі, наївшись, полягали спати.

— Гей-гей-уга!

— Що таке? Що? — переполошились ловці, схоплюючись зі своїх лежанок.

— Там — на острові! — лементувала Жабка.

Справді, на острові хтось розмахував великою гіллякою.

— Ідуть!

— Повернулися!

Жабка й Зозулька підкинули у вогонь сирого хмизу. Шугонув густий дим — це був знак, що сигнал помічено.

Двоє юнаків побігли до річки, щоб на човні перевезти розвідників на цей берег.

З Білої скелі бачили, як човен-стовбур доплив до того берега і обидва ловці посідали на нього. Незабаром вони сиділи біля таборового вогнища, і Мамутик з свого почесного місця розпитував їх про розвідку. Поки що ніхто не смів заходити в розмову. Всі слухали мовчки.

Кумач і Щербатий Зуб показали оленячу шкуру й поважно розповіли про свої пригоди.

Мамутик сказав:

— Добрі вісті. Оленів багато. Жодного чужого племені. Зачекаємо на переселення оленів!

Лише тепер розпочалася жвава бесіда. В кожного було чимало запитань, і розвідники ледве встигали відповідати.

Плем’я кілька днів чатувало на стадо. Навіть на лови майже не ходили.

Молодий лось перегриз ремінь і втік. Хоча ловці відразу помчали за ним, та навряд чи спіймали б утікача, коли б він не забіг на урвистий прискалок, — а звідти не було виходу. Лося оточили й вабили березовими та ліщиновими гілками. Нарешті таки спіймали, привели в табір і вирішили забити. Бо їсти не було чого!

Вранці Копчем закричав:

— Олені, олені, олені!

Через річку пливло велике стадо. Воно прямувало в долину за Білою скелею. Всі ловці — навіть жінки й діти — помчали до річки.

Та вони спізнилися. Олені вже вийшли з води й побігли долиною. Розчаровані ловці повернулися назад.

Мамутик скликав їх до вогнища й виголосив таке:

— Оленів багато! Прийдуть ще! Чекатимемо внизу!

Сьогодні плем’я востаннє спатиме на Білій скелі, бо переселення оленів уже почалося…

Вранці біля вогнища знайшли дивну річ: зайця, пробитого двома стрілами!

Що це має означати?

Оглянули стріли. Всі погодилися на тому, що стріли чужі. Отже, хтось чужий підкинув зайця вночі.

Плем’я стурбувалося. Ловці радилися, радилися й зійшлися на тому, що поблизу мандрує чуже плем’я, пробитий заєць — то послання від нього. І послання це слід розуміти так: «Забирайтеся звідси, втікайте, як зайці, інакше загинете від наших стріл!»

Тривожна звістка!

Чуже плем’я хоче силою захопити їхні ловища. Що ж, буде бій. Мамутик підбадьорював своїх:

— Кумач — дужий, Щербатий Зуб — дужий, Вовчий Пазур — дужий, Пайда — дужий, Товстун — дужий. Хіба хто подолає нас? Хіба чужаки дужчі за мамута, дужчі за тура, дужчі за ведмедя? Не боїмося ж ми тура, не боїмося ведмедя, не боїмося нікого! У-гу-гу-гу!

Сказавши так, Мамутик повів плем’я на берег чатувати на оленів.

Було вже близько полудня, коли Копчем, який вартував на Білій скелі, крикнув ловцям, що олені йдуть. Він бачив, як величезне стадо пливе через рукав ріки до острова.

Мамутик дав останні накази. Кожен ловець знав, як йому діяти, щоб забезпечити успіх ловів.

Ось уже видно, як олені з могутнім вожаком-рогачем на чолі заходять у воду із заростей на острові. Попереду пливуть олениці з малятами. Роги, що стирчать із води, створюють враження, ніби річка вкрита розгойданими кущами.

Від берега відпливли два човни. На кожному — по двоє мисливців. Один веслував, а другий цілився гарпуном в оленів. Мамутик швидко дістався до стада й кидав гарпун за гарпуном. Ловець з другого човна теж діяв спритно. Вода забарвилася оленячою кров’ю.

Вожак стада вибрів на мілину, обтрусив воду з жирної спини й кинувся вперед, а решта — за ним. Тільки-но олені досягли прибережного чагарника, як звідти вискочили ловці з гострими списами. Олені заметушилися, але потім прорвались і помчали улоговиною на Влахівці.

Кілька оленів уже забито. Поранених тварин добивають жінки з дітлахами. Треба діяти вельми обережно, бо навіть поранені рогачі можуть завдати чимало лиха, а зацьковане стадо — повалить й розчавить людину. Але вже зараз видно, що здобич буде багата.