Ловці мамутів - Едуард Шторх

Та що це там у воді?

Олені перекинули човен, що заплив надто далеко поміж них. Мамутик та Вовчий Пазур попадали у воду. Перекинутий човен підхопила течія. А де ж ватаг? Де сміливий Вовчий Пазур?

У розпалі ловів ніхто не помітив цієї пригоди. Лише Копчем, що вартував на Білій скелі, побачив, що Мамутик борсається у воді поміж пливучих звірів. Хлопець перелякався: коли олені підімнуть Мамутика під себе — ватагові не жити.

А стадові наче не було кінця. Ловець з другого човна вже розкидав усі гарпуни й тепер глушить оленів кам’яною булавою по головах.

Копчем підскочив до розпалених боротьбою ловців і закричав, що ватаг утонув.

Та ба! А це хто такий?

Мамутик учепивсь оленю за шию, а той тягне його до берега. Тут ватаг відпустив руки й упав на пісок. Ловці кинулись й відтягли Мамутика вбік, щоб стадо не розчавило його.

Тим часом уже все стадо перепливло річку, й полювання скінчилося. Тільки поодинокі олені ще пробігали схилом і зникали в заростях.

Задоволені ловці тягли здобич до Мамутика. Незабаром прийшов і Вовчий Пазур. Він розповів, що течія понесла його вниз, але йому таки пощастило дістатися берега. Човен занесло десь далеко.

Знову запанували радість та достаток у затишному вибалку під Білою скелею. Вже кілька років не було таких щасливих ловів. Тепер плем’я має на зиму й м’ясо, й хутра, й оленячі роги!

Хтось раптом виступив з-за дерева. Всі здивовано глянули на чужинця, озброєного довгим списом. Чужинець мав на шиї шнурок з нанизаними вовчими, ба навіть ведмежими зубами. Напевно, це хоробрий воїн!

Мамутик підвівся. Хоча він іще слабий, але не повинен зраджувати себе перед чужаком, якого мовчки підвели до нього.

Чужий ловець щось різко сказав Мамутикові. Ніхто не зрозумів його. Чужий ловець владним жестом показує, що хоче, аби йому віддали всю сьогоднішню здобич. Мамутик заперечливо похитав головою і зміряв гострим поглядом зухвалого непроханого гостя. Чужак показує, що поблизу ще багато таких ловців, як він.

Але ніхто в племені не згоден віддати без боротьби таку небачену здобич.

Тоді чужак схопив одного оленя за роги, показуючи, що забере його з собою. Тут підскочила Жабка й так укусила його за руку, що чужак випустив оленячі роги й, люто зиркнувши на дівчину, побіг геть. Незабаром чужий ловець повернувся знову, але вже не сам — за ним посувався великий загін.

Мамутикове плем’я перелякалось такого навального нападу. Лише Мамутик не розгубився. Побачивши, що чужаків значно більше й що бій був би нерівний, він наказав швидко відступати, щоб урятувати хоча б життя своїх людей. Жінки й діти побігли перші — навкіс по схилу Білої скелі.

Мамутик з рештою ловців поспішав за ними. Кумач та Щербатий Зуб залишилися прикрити відступ і, якщо можна, затримати нападників.

Чуже плем’я з гучними криками захопило узбережжя, де лежало багато забитих оленів, і войовничо стрибало навколо них. Але незабаром нападники кинулись навздогін за Мамутиковим племенем, щоб відігнати його якнайдалі.

Мамутик повів своїх не на Білу скелю — там їх могли оточити, а глибше в гори.

Але й вороги не відступали. Коли захекані ловці перебігали видолинком поміж пісковиковими скелями, жінки закричали, що туди не підуть — там, мовляв, ведмежі барлоги.

Мамутик, спираючись на костур, владно звелів:

— Уперед!

Усі полізли вгору. Іншого виходу не було.

А вороги внизу вже радіють, що наздоганяють утікачів. Утікачі перестрибують, мов кози, з брили на брилу, тягнуть за собою знесиленого Мамутика. Коли обминули ведмежі печери, всі зраділи, — звірі, мабуть, сплять.

Копчем з Вивірчаком повзуть небезпечною стрімкою улоговиною. Вже кілька разів вони скочувались додолу, але знову й знову чіплялися за кам’яні брили. Кілька великих каменюк загуркотіло вниз.

Мамутик вже відпочивав майже на самій вершині й стежив за юнаками, що сміливо спиналися. Ось зрушив іще один камінь, полетів, набираючи швидкість, і розбився внизу. Ловці перелякалися, а Мамутик зрадів.

— Кидайте каміння! Більш каміння! — загукав він на хлопців.

Голос Мамутиків був слабкий, і ватаг показував руками, що треба робити.

Кмітливі хлопчаки миттю взялися кидати каміння. Воно летіло скелястою улоговиною, гуркотіло, мов грім, підстрибувало й розбивалось біля ведмежих барлогів.

Саме тоді, коли вороги почали дертися на схил, в отворі печери показалася ведмежа голова. Чужі ловці заціпеніли від жаху. Ведмідь сердито заревів і виліз з печери. За ним виліз другий, іще могутніший. А тоді ще й ще…

Звірі, розбуджені падаючим камінням, накинулися на перелякане чуже плем’я. У тісній ущелині розпочався страшний бій. Чужі ловці вкрай розгубились. Кількох ловців уже забито, а важкопоранені шукають сховищ. Інші відчайдушно тікають, але велетенські хижаки шалено переслідують їх.

Мамутикове плем’я тим часом сховалось у далеких печерах. Цього дня ніхто не наважився вийти з печер завидна.

Вранці розвідник сповістив, що в ущелині лежать кілька пошматованих чужаків, але навколо — повна тиша.

Мамутик повів своє плем’я назад на Білу скелю. Просувались якомога обережніше.

У таборі не застали нікого. Тільки собачка зустрів їх жалібним виттям. Всі подалися на берег річки, де лежали впольовані олені.

Зозулька з Вовчицею залишились на Білій скелі й вигрібали з приску жаринки. За деякий час у стійбищі вже палахкотів вогонь.

На ловищі коло річки сновигало кілька вовків та гієн. Отже, чуже плем’я, налякане ведмедями, більше не поверталося сюди.

Голодні ловці накинулися на хижаків, прогнали їх і взялися до оленів. Дівчата принесли з Білої скелі головешку й розклали велике