Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен
— Годі, годі! Справді, не треба! Я поїду, не чекаючи на сніданок, із радістю поїду. Але як я з ними полишу сестер?
— Нічого, не турбуйтесь. Їм доведеться трохи потерпіти. Інакше ці шахраї можуть здогадатися, що діло нечисте, якщо ви всі одразу поїдете. Не треба вам із дядьками бачитись, та і з сестрами теж, і ні з ким у цілому містечку. Якщо ваша сусідка запитає, як ваші дядьки почуваються сьогодні вранці, то по вашому обличчю одразу все буде зрозуміло. Ні, ви краще їдьте вже, міс Мері Джейн, а я тут справу вже якось сам уладнаю. Я скажу міс Сюзанні, щоб вона від вас передала привіт дядечкам — мовляв, ви поїхали ненадовго, щоб відпочити чи побачитися з подругою, а повернетеся ввечері, в крайньому разі — завтра вранці.
— Побачитися з подругою, — це можне бути, але я не хочу, щоб їм від мене привіти передавали.
— Ну, не хочете, то й не треба.
Чого б я мав їй цього не казати, нічого поганого в цьому не було. Такі дрібнички робити неважко, клопоту ніякого; але ж саме дрібнички й допомагають у житті найбільше; і Мері Джейн буде спокійна, і мені це не обтяжливо. Тоді я додав:
— Є ще одна справа — той мішок із грішми.
— Так, він тепер у них, і я почуваюсь повною ідіоткою, коли згадую, як вони його запопали.
— Ні, ви помиляєтесь. Мішок не в них.
— Справді? А в кого ж він?
— Якщо чесно, я й сам цього тепер не знаю. Був у мене, бо я його в них украв, щоб вам віддати; і куди я заховав гроші, це я теж знаю, але чогось боюсь, що його тепер там нема. Мені дуже шкода, міс Мері Джейн, просто словами не передати, як шкода! Я старався все зробити якомога краще — чесно, дуже старався! Мене ледь не спіймали, і довелося заховати мішок у перше-ліпше місце, а воно не дуже пристосоване для таких справ.
— Ну, перестань себе звинувачувати, це не допоможе, і я тобі не дозволяю — ти ж не мав вибору, а отже, і не винен. А все ж таки: куди ти його заховав?
Мені не хотілося, щоб вона знову згадувала про своє горе, того язик у мене не повертався. Думаю, почну розповідати, і вона уявить собі нещасного покійника, який лежить у труні з цим мішком на животі. Тому я, певно, цілу хвилину мовчав, а тоді сказав їй:
— З вашого дозволу, мені не хотілося б говорити, куди я його поклав, міс Мері Джейн. Я вам краще на папірці напишу, а ви, якщо дуже захочете, прочитаєте мою цидулку по дорозі до містера Лотропа. Згодні?
— Так, згодна.
І я написав: «Я поклав його в труну. Він був там, коли ви плакали біля домовини пізно вночі. Я стояв за дверима, і мені було дуже вас шкода, міс Мері Джейн».
Я і сам ледь не заплакав, коли згадав, як вона стояла біля домовини одна, пізно вночі; а ці мерзотники сплять тут же, в її будинку, і її саму збираються пограбувати! Тоді склав записку, віддав їй і бачу — в неї теж сльози на очах з’явились. Вона потиснула мені руку міцно-міцно і каже:
— Усього тобі найкращого! Я все так зроблю, як ти мені кажеш; а якщо нам із тобою не судилося більше побачитись, я ніколи тебе не забуду, часто-часто буду про тебе думати і молитися за тебе! — і вона пішла.
Молитися за мене! Я думаю, що якби вона мене знала трохи краще, то придумала б щось легше, менш обтяжливе. І все ж, певно, вона за мене таки молилась — ось яка це була чудова дівчина! У неї вистачило б духу молитися навіть за Іуду; захоче — ніщо не примусить її відступити! Що не кажіть, а я думаю, характер у неї був міцніший, ніж у будь-якої іншої дівчини; мені здається, що за силою волі вона справжній кремінь. Це, може, й нагадує лестощі, але насправді тут і краплі лестощів немає. А щодо вроди, та й доброти теж, то куди іншим до неї братися! І як вона вийшла через ті двері, так я її й не бачив більше, жоднісінького разу не бачив! Ну, а згадував її багато-багато разів — мільйони разів! — і про те, як вона обіцяла молитися за мене; а якби я думав, що моя молитва їй поможе, то ось вам хрест, сам би за неї молився!
Мері Джейн вийшла, певно, через чорний хід, бо її ніхто не бачив.
Тільки-но я зустрів на Сюзанну та Заячу Губу, одразу ж їх запитав:
— Як прізвище тих ваших знайомих, до яких ви їздите в гості, ну, ті, що за рікою живуть?
Дівчата відповідають:
— У нас там багато знайомих, а найчастіше ми їздимо до Прокторів.
— Точно! Це самісіньке прізвище, — кажу, — а я ледь не забув. Так от, міс Мері звеліла вам переказати, що вона терміново поїхала до них; вона страшенно поспішала — там хтось захворів.
— І хто ж?
— Не знаю, з голови вилетіло; ну, нібито це…
— Господи, це часом не Ханна?
— Шкода вас засмучувати, — кажу я, — але саме вона і є.
— Боже ж ти мій, але ж вона буквально минулого тижня була зовсім здорова! І що, дуже небезпечна її хвороба?
— Навіть не сказати — ось як! Міс Мері Джейн говорила, що родичі сиділи біля неї цілу ніч, — бояться, що вона й дня не проживе.
— Це ж треба такого горя! І що в неї?
Я не зміг сходу придумати щось путнє, тож ляпнув:
— Свинка.
— У бабці твоєї свинка! Якби це була свинка, ніхто біля неї не сидів би цілісіньку ніч!
— Не сидів би? Ну, ти скажеш таке! Щоб ти знала, з такою свинкою обов’язково сидять. Це зовсім інша свинка. Міс Мері Джейн казала — якась нова.
— Що означає — нова?
— Ось так, нова, з різними ускладненнями.
— Ну, і з якими ж це?
— Ну, тут і кір, і коклюш, і бешиха, і сухоти, і жовтуха, і запалення мозку — все й не перелічити!
— Ото біда! А називається свинка?
— Так міс Мері Джейн сказала.
— Але чого ж ця хвороба називається свинкою?
— Бо це і є свинка. З неї все починається.
— Нічого не