Материками й океанами - Георгій Іванович Кублицький
Минуло швидкоплинне дитинство, але юнак Петя Козлов частенько забігав до свого вчителя, брав книги, радився. Мабуть, і від Василя Порфировича почув він і ім'я Пржевальського, мабуть, і з його рук отримав першу книгу знаменитого мандрівника, теж уродженця Смоленщини. Цю книгу він узяв з собою, коли пішов працювати конторником у містечко Слободу.
А далі… Згадаєш — і досі серце завмирає. Він, дев'ятнадцятилітній юнак, пізнього вечора мріє на ґанку будиночка про подорожі по пустелях Азії, про те, щоб стати таким, як Пржевальський.
— Що ви тут робите?
Він зводить очі — і завмирає: перед ним Пржевальський! Такий знайомий за портретами, сплутати його ні з ким не можна. Юнакові забракло слів, його трусить лихоманка.
— Милуюсь красою неба, — нарешті вимовляє він. — Там у вас… у вас в Азії воно ж ще чистіше, ще прозоріше…
Пржевальський каже задумливо:
— Що ж, зайдіть до мене, поговоримо. Чи не сон усе це? Ні, випадок, щасливий випадок. Пржевальський шукав на рідній Смоленщині куточок, де можна було б спокійно писати книги в перервах між подорожами. Тихе містечко Слобода сподобалось йому…
Трохи згодом, 1883 року, Козлов уже йшов з караваном Пржевальського. Тільки смерть великого мандрівника розлучила їх. Назавжди запам'ятав молодший слова старшого: «Твоя весна ще попереду, а для мене наближається осінь».
Хлюпають сині хвилі Куку-Нору, монотонно шумить прибій. Так, тепер уже і для нього, учня Пржевальського, наближається осінь…
Лист з Петербурга догнав експедицію в оазисі Гуйде. Зважаючи на важливість відкриття, Рада Географічного товариства пропонувала Козлову не заглиблюватися в Сичуань, а повернутися в Гобі для дослідження мертвого міста. «Не шкодуйте ні сил, ні часу, ні коштів на дальші розкопки», — підкреслювалось у листі.
Але чи варто повертатися в пустелю Гобі зараз, взимку? З другого боку, просто гріх було б не використати вільний час для екскурсії в гірську країну Амдо — північно-східний куток Тібетського нагір'я, населений войовничими племенами.
Чим далі заглиблювався караван у Амдо, тим частіше озброєні загони вершників у яскравій червоній або жовтій одежі, облямованій хутром леопарда, раптово з'являлись біля каравану і так само раптово зникали.
Новий 1909 рік росіяни зустріли на землях підступного князя Лу-Хумбо. Він явно задумував лихе. Ночами поблизу табору чувся гавкіт собак, приглушена розмова, інколи гортанні вигуки.
Одної особливо темної ночі всіх підняли на ноги постріли і тривожний крик:
— Стій, стій!
Козлов зразу ж вишикував своїх людей у бойову лінію. Тупіт коней по мерзлій землі показував, куди віддалялися вершники, які напали на вартового.
Минуло кілька хвилин. Десь поблизу люто валували собаки. Але от знову почувся тупіт. Він дужчав, наростав. Безліч вершників мчало до табору.
Уже було чути хропіння коней, уже блиснули списи і шаблі, коли Козлов скомандував: «Вогонь!»
Дружний залп збентежив напасників. Вони збились докупи і раптом круто повернули назад. Через хвилину тільки завмираючий гул копит долинав із сусідньої лощовини.
З цієї пам'ятної ночі Козлов і його супутники спали, не випускаючи з рук рушниць. Ще не раз під час екскурсії по Амдо їхнє життя висіло на волоску. Тільки винахідливість супутника врятувала одного разу Козлова від зрадницького удару в спину.
І як було не радіти жменьці росіян, коли Козлов повів нарешті загін знайомою дорогою до Хара-Хото!
У мертвому місті експедиція знову провадила розкопки, розпочаті чотирнадцять місяців тому.
Роботу переривали тільки в саму спеку, коли об каміння можна було обпектися. Воду і харчі з найближчих монгольських таборів привозили в мертве місто на віслюках. Поки їх розвантажували, два чорних коршаки, старожили Хара-Хото, націлялися що-небудь ухопити на обід, приводячи в шаленство експедиційного собаку Лянгу. Коршаків не чіпали — вони збирали покидьки і влаштовували кумедні сутички із псом.
Караван не приходив тільки в ті дні, коли вихори здіймали такі хмари пилу, що можна було заблудитися навіть у стінах мертвого міста.
Про розкопки в Хара-Хото Козлов записав так:
«Ідеш, бувало, повільно тихими, вимерлими вулицями і дивишся на землю, вкриту дрібною галькою, немов візерунчатою підлогою. В очах мерехтить і все зливається в одну сіру масу; подивишся вгору, охопиш зором околицю і знову ідеш, повільно переставляючи ноги; он блиснув цікавий черепок, он намистинка, он монета, а там — далі — щось зелене, якийсь нефритовий предмет… Обережно відкопуєш руками знахідку і довго милуєшся її оригінальними гранями і дивною, незнайомою формою…. Всяка нова річ, яка з'явилась на світ з піщаних нетрів, викликає в людині надзвичайну радість…»
І було з чого радіти. У північній стіні фортеці знайшли таємне молитовне приміщення. У руїнах вулиць знайшли багато металевих і паперових грошей, речей домашнього вжитку.
Але найцінніша знахідка була попереду. Коли всередині міста головне було зроблено, дійшла черга до субургана, який стояв осторонь фортеці, на березі пересохлої річки.
О, найщасливіші хвилини! В субургані, який потім назвали «знаменитим», була схована ціла бібліотека книг, сувоїв, рукописів; до трьохсот живописних малюнків на полотні, шовку і на папері, мистецьки виткані гобелени, бронзові і позолочені статуетки. Сухий клімат пустелі прекрасно зберіг усе це.
Коли розкопки закінчились, навантажений неоціненними для історії скарбами караван вийшов через західні ворота Хара-Хото.
Чим більше віддалялась експедиція від мертвого міста, тим дужче охоплював її начальника несвідомий сум. Йому здавалось, що серед мертвих руїн залишилось щось близьке і дороге.
Багато разів оглядався він на оповиті курним туманом стіни фортеці, поки вони не розтали в сірій імлі пустелі.
* * *
Великі зміни відбулись у житті людства. Червоний прапор замайорів над Росією.
З перших же років існування Радянська Країна продовжила справу багатьох поколінь
