Материками й океанами - Георгій Іванович Кублицький

Через кілька днів «Св. Фока» вирушив на пошуки супутників Альбанова, які пропали біля мису Гранта. Ніхто не відгукнувся на свистки. Жодного сліду на прибережному снігу.

З усього екіпажу «Св. Анны» залишилось живими двоє — Альбанов і Конрад…

Але жертви не виявились марними. Дрейф корабля і льодовий похід його штурмана залишили слід в історії відкриттів.

«Св. Анна» дрейфувала через ту частину Північного Льодовитого океану, де ще не плавало жодне судно. Вивчаючи карту дрейфу, доставлену Альбановим, можна було дізнатися про морські течії і рух льодів у одній з найменш вивчених ділянок Арктики.

Супутник Сєдова, професор Візе, прийшов до висновку, що східніше одного місця, де лінія дрейфу «Св. Анны» різко відхилилась, мав бути якийсь невідомий острів. Візе теоретично відкрив його в кабінеті і позначив на карті, а через кілька років після цього дивовижного відкриття радянський криголам «Сєдов» справді знайшов землю в тому самому місці, на яке вказував учений. Її назвали островом Візе.

Немалі послуги науці зробив і сам льодовий похід Альбанова. Жменька людей пройшла там, де іноземні експедиції «відкрили» Землю Петермана і Землю короля Оскара. Після походу Альбанова ці землі були остаточно «закриті» і зникли з карт.

Час нам, нарешті, повернутися і до «Двох капітанів». У мужньому штурмані Климові ми впізнаємо штурмана Альбанова. Перегортайте роман — і ви побачите, наскільки співпадають щоденники Климова, прочитані Санею Григор'євим, з оригінальними щоденниками Альбанова.

Але в привабливому образі капітана Татаринова, якого не може не полюбити читач роману, мало рис запального, дратівливого Брусилова. Капітан Татаринов немов увібрав у себе риси багатьох російських героїв полярних морів і особливо Георгія Яковича Сєдова. Енергія, воля, благородні вчинки цієї дивовижної людини, його невдачі, багато в чому обумовлені чужою злою волею, нарешті його трагічна загибель — все це знову згадується нам, коли ми разом з Санею Григор'євим роздумуємо над долею капітана Татаринова.

Вітер гнав змішаний із снігом пісок назустріч каравану. Вершники раз у раз зіскакували на землю і бігли поруч з кіньми і верблюдами, щоб зігрітися. Навіть хутряні шапки, які майже закривали обличчя, не рятували від обморожування. Монголи, стискаючи на грудях руки, бурмотіли посинілими губами:

— Куйтун-байна! (Дуже холодно!)

Караван вів знавець Монголії, який розраховував, що коли пройти північні монгольські степи не в морозяні дні наприкінці зими, а ранньої весни, то в пустелю Гобі попадеш саме під пекуче літнє сонце. Розрахунок був правильний. Намерзнувшись у степу, караван підійшов до пустелі вже весняної пори, коли там мандрувати легше, ніж в інші пори року.

Монгольська весна не така ніжна, як північна, і не така пишна і святкова, як весни півдня. В неї свої барви, свої прикмети.

У блакитному небі з клекотом кружляли бурі грифи. Повітря стало незвичайно прозорим. Заспівали жайворонки. Вітри дули тільки вранці і вщухали після полудня. Дивні весняні сутінки, коли нескінченно переливаються фарби заходу, переходячи від пурпурних до рожевих і фіолетових, змінювались густою чорнотою холодних і зоряних ночей.

У лютому 1908 року, після півторамісячного кочового життя, експедиція перевалила через відроги Монгольського Алтаю, де ще голубіли снігові кучугури і панувала така тиша, що було чути, як дзвякає стремено, як високо в небі прокричить сокіл.

Караван спустився до буддійського монастиря, що притулився біля підніжжя хребта. Ліниві монахи, чухаючись, грілись на весняному сонечку, байдуже поглядаючи на подорожніх.

Увечері начальник експедиції побував у юрті в давнього свого знайомого, дрібного монгольского князька. Співбесідники сиділи на килимних подушках і неквапно сьорбали густий підсолений чай з молоком.

— Нема доріг до річки Ецзин-Гол, нема, — повторював князь, добродушний сухенький дідок, і два його радники підтакували йому. — Там така пустеля, що навіть кращі верблюди не зможуть її пройти. І навіщо йти туди? Хіба там є який-небудь великий інтерес?

— Авжеж, — сказав начальник експедиції. — Ви маєте рацію. Там є дуже цікаві руїни стародавнього міста…

— А звідки ви про це знаєте? — здивувався і розхвилювався князь.

Потім, зрозумівши, що його гість знає багато, монгол ствердив: так, древнє місто Хара-Хото, напівзасипане піском, справді існує. Але він, князь, ніколи в ньому не бував. Жителі пустель приховують всі шляхи до руїн і самі шукають там скарби.

— От підете побачите, а можливо, що-небудь чудове і самі знайдете. Ви, росіяни, все знаєте, і тільки вам під силу такі роботи, — сказав князь і наприкінці попрохав — Тільки, будь ласка, нікому не кажіть, що я вам розповів про руїни.

Співбесідник міцно потис йому обидві руки.

Отже, це місто — не казка, не вигадка! Схвильовано і радісно билося серце мандрівникові. Першу дороговказну нитку йому дали Потаніни. В книзі, яка описує їхні мандри по Монголії і Китаю, згадувалось про стародавні руїни в пустелі Гобі. Там була наведена розповідь кочівників про те, що десь недалеко від річки Ецзин-Гол є руїни кріпосних стін і будинків. Нічого вірогіднішого Потаніним дізнатися не пощастило.

Але навіть ці побіжні рядки схвилювали тоді нашого мандрівника, який почав збирати відомості про давні караванні шляхи, про оазу, яка зеленіла колись у долині Ецзин-Голу. Забута древня фортеця оволоділа його мріями. Він вирішив знайти її, але розказав про свої задуми тільки найкращим друзям перед самим від'їздом з Петербурга.

Однак нам давно слід назвати ім'я мандрівника. Проникнути до Хара-Хото збирався Петро Кузьмич Козлов, гідний учень і супутник великого Пржевальського.

Учень зі славою продовжував у Центральній Азії справу вчителя. Він брав участь в експедиції на Тібетському нагір'ї, мало не загинув у горах Тянь-Шаню, багато ходив по пустелі Гобі, зробив кілька великих відкриттів у Східному Тібеті — Камі, побував біля джерел річки Меконг. Тепер почалась нова його експедиція, споряджена Російським географічним товариством.

Похмурого березневого ранку караван виступив до Ецзин-Голу. На прощання