Материками й океанами - Георгій Іванович Кублицький
— Прощай! Я впевнений, що ти потрапиш у Хара-Хото і знайдеш у ньому чимало цікавого…
Козлов їде верхи попереду каравану. Як знайоме йому все навколо — пустеля з пасмами горбів і руслами пересохлих рік, стада лякливих антилоп і величезні грифи, які висять у повітрі, поодинокі колодязі і курява старовинного караванного шляху… Незабаром озеро Сого-Нор. Он його срібна смужка, немов затягнута рухливою сіткою. Це птахи. Зараз саме розпал їхнього весняного перельоту.
Озеро ще не звільнилось від криги. Лапатим снігом над густо-синіми ополонками в'ються чайки. То ніжно-білі, то сріблясті ключі лебедів, журавлів, чапель пливуть у небесній блакиті. Гомін, писк, плескіт крил лунають у прибережних очеретах. Ночами над озером переможно сурмлять лебеді.
Короткий відпочинок біля Сого-Нору — і знову пустеля.
Дме вітер, по-літньому пекучий. Пилюка скрипить на зубах, набивається у рот, вуха, від неї дере в горлянці. Очі запалені.
Караван збивається з дороги. Пустеля не хоче відкривати людям свої таємниці.
Але під ногами верблюдів уже трапляються сліди стародавніх зрошувальних канав, хряпають черепки. Глиняні субургани — монгольські надгробні написи, здаля схожі на невеликі гостроверхі вежки, — стоять по одному, по два, по п'ять, немов показуючи шлях до засипаного пісками міста.
Козлов бере з собою кілька чоловік, запас води, інструменти. Коні скачуть по висохлому руслу якоїсь річки, над яким видно руїни невеликої фортеці. Мабуть, тут стояли передові дозори Хара-Хото. Хвилювання Козлова і його супутників дедалі зростає…
— Ось воно!
Стіни з вежами, гостроверхі субургани, будівля з куполом, як у мечеті, здіймаються над морем пісків. Через кілька хвилин вершники в'їжджають у мертве місто через його західні ворота.
Колись тут вирувало життя. Чергуються руїни великих глиняних будівель, крамниць, будиночків бідноти, храмів, складених із обпаленої цегли. Високі стіни, завтовшки в кілька метрів, зберегли сліди бійниць; але в одному місці зяє такий пролом, що через нього можна вільно проїхати верхи. Чи не про нього згадує народна монгольська легенда?
… У давнину, про яку навіть діди забули, багато караванних шляхів сходилось біля Хара-Хото, і незліченні багатства накопичило це місто за своїми стінами. Його володар був такий могутній, що не боявся навіть китайського імператора. Але в жорстоких боях воїни Хара-Хото були розбиті і сховались за стінами рідного міста. Переслідувачі не могли взяти його приступом. Тоді вони відвели вбік рукави річки, що обмивали місто, перегородивши їх гаткою з мішків з піском. Обложених почала мучити спрага. Вони стали копати глибокий колодязь, але до води так і не докопались.
Володар Хара-Хото вирішив дати останній бій. Він уже не вірив у перемогу. Умертвивши сім'ю і закопавши у безводному колодязі всі багатства, він наказав розібрати бреш у стіні там, де напасники найменше чекали на вилазки, і кинувся на чолі своїх воїнів на ворога. Після цього бою слава Хара-Хото закотилась назавжди. Володаря було вбито. Імператорські війська зруйнували місто, а піски пустелі згодом сховали його руїни…
Козлов заходився оглядати і вимірювати фортецю. Табір влаштували посередині міста, біля руїни, де мешкав сич, який зловісно кричав щоночі.
Копали від світанку до першої зірки.
Ніхто не відчував утоми: так збуджували, радували знахідки. Серед них були уривки стародавніх рукописів і книг, живопис на шовку, дерев'яні дощечки з різноманітними зображеннями, монети — справжні скарби для науки.
Петру Кузьмичу Козлову дуже не хотілось покидати руїни після поверхових розкопок. Але ж пошуки Хара-Хото не були головними в планах Географічного товариства, яке спорядило експедицію. Вона мала через пустелю Алшань пройти до озера Куку-Нор, у китайську провінцію Сичуань. Щасливе відкриття уже й так затримало караван у Гобі.
Неохоче Козлов наказав виступати на південь. Напередодні походу він записав свої думки: «Ніч швидко опустилась на вічно сонне, мертве місто. Бівуак швидко затих — всі поснули. Мені якось не спалось; я довго блукав серед руїн і думав про те, яка таємниця схована в придбаних рукописах, що відкриють нам невідомі письмена?.. Чи скоро пощастить розгадати, хто були стародавні мешканці покинутого міста… Смутно стає мені на думці, що завтра опівдні я мушу покинути моє дітище — Хара-Хото. Скільки радісних, захоплюючих хвилин я пережив тут! Скільки нових прекрасних думок відкрив мені мій мовчазний товариш!»
В останню мить, коли ящики із знахідками були вже запаковані, відкопали жмут стародавніх паперових грошей з ієрогліфами і червоними печатками. Про те, що в Стародавньому Китаї вже були паперові гроші, історики знали. Але мало хто з російських учених міг похвалитися, що йому коли-небудь щастило бачити ці гроші.
Цікава знахідка показувала, що Хара-Хото ховає ще багато заманливого для дослідника. Козлов послав з монгольською поштою звістку в столицю про своє відкриття, яке могло змусити Географічне товариство переглянути план експедиції.
Двадцять п'ять днів долав караван піщано-кам'янисті простори Алашанської пустелі. Сонячні, пекучі дні часто змінювались тут ночами, коли вода замерзала у чайнику. Одного разу налетіла снігова буря такої сили, що вихори підхоплювали і несли чималі камінці. Термометр показував сім градусів холоду.
Після дуже коротких привалів монголи знову поганяли верблюдів. Козлов вважав, що пустелі треба переходити якомога швидше, не витрачаючи дорогоцінні сили і енергію, необхідні мандрівникові в далеких подорожах. Він давно переконався, що одноманітність і мертвенність пустель пригнічують незвиклу людину, можуть породити тугу і млявість у найсильніших натур.
За хребтом Алашань, здибленими кручами вапнякових скель, знову потяглись суцільні сипкі піски. Сонце розжарювало їх до 70 градусів, і ноги палило навіть через підошви чобіт.
У липні 1908 року експедиція вступила за межі Китаю. Через місяць вона була біля берегів Куку-Нору — «Блакитного озера».
Козлов одійшов від супутників і довго сидів на березі, задумливо дивлячись, як вітер жене темно-сині солоні хвилі високогірного Куку-Нору. Тридцять п'ять років тому тут, біля озера, стояв табір Пржевальського. І знову воскресло минуле, їхня перша зустріч, перша розмова. Коли це було? Давно… Але пам'ятається так ясно, немов усе відбулось учора.
Спогади переносять мандрівника ще далі, і бачить він себе вже Петриком Козловим, учнем шостого класу в місті Духовщина, на Смоленщині. Тонкий, трохи згорблений,
