Материками й океанами - Георгій Іванович Кублицький

Моряки не сиділи без діла, нудьгувати не було коли. Через ополонки промірювали дно, ремонтували судно, возили з берега плавник, діставали драгою з дна морських зірок, рачків, риб для колекцій. У вільні години бігали на лижах і ковзанах, а вечорами збирались у затишній кают-компанії: грали на піаніно, слухали грамофон, а одного разу влаштували навіть аматорський спектакль. Судновий кок Калмиков написав вірші, які так сподобались, що їх весь час співали хором:

Але до середини зими на судні вже не все було гаразд.

Якось у лютий мороз моряки надумали полювати на білого ведмедя. Гнали його мало не десять кілометрів, але ведмідь утік, а розпалені мисливці застудились.

Єдина жінка на кораблі, Єрмінія Олександрівна Жданко, яка була за лікаря, падала з ніг, доглядаючи хворих. Можливо, нежить ослабила людей, і тоді якесь дивне захворювання, схоже на цингу, поступово перетворило корабель на лазарет. Гірше за всіх почував себе Брусилов, який крижем лежав у ліжку.

Хвороба пішла на спад тільки над весну, коли стало ненадовго з'являтися сонце, а свіже, з присмаком риби м'ясо білих ведмедів не зникало зі столу.

На кораблі готувалися продовжувати плавання. Навколо вже синіли прогалини чистої води.

Але крижина, в яку вмерз корабель, повільно танула і, як і раніше, цупко тримала його.

Море, бажане відкрите море, з рідкими, не страшними плямами крижаних полів, ніби дратувало моряків. Воно було і близьке, і недосяжно далеке, як вулиця під тюремним вікном, на яку крізь грати жадібно дивиться в'язень.

Моряки намагались вирватись. Вони закладали заряди пороху, різали, кололи, довбали лід, прокладаючи канал.

Але справа погано посувалась. А дні вже знову стали коротшати. Разом з полярним літом відходила надія визволення.

З середини серпня моряки почали готуватися до другої зимівлі. Їхнє судно перебувало саме біля 80-ї паралелі, в малодоступному районі Полярного басейну. Його повільно несло все далі і далі на північ.

Коли знову настала нічна темрява, ніхто вже не відкривав кришку піаніно. Грамофон заржавів. У кают-компанії пара від дихання осідала холодними краплями на закіптюженій стелі. Закінчився гас, закінчились свічки. В саморобних каганцях, потріскуючи, чадів ведмежий жир. Пічки топили корабельними перебірками.

Але страшніш над усе був розлад, який почався на кораблі. Нервовий, палкий Брусилов після довгої хвороби став вельми роздратованим і причепливим. Він не порозумівся із штурманом Альбановим, чудовим, досвідченим моряком, але теж не дуже витриманою людиною. Дійшло до того, що Брусилов, на прохання штурмана, усунув його від виконання службових обов'язків.

Альбанов, роздумуючи над дрейфом «Св. Анны» і згадуючи знаменитий дрейф «Фрама», корабля Фрітьофа Нансена, дійшов висновку, що звільнитися з льодовитого полону раніше осені 1915 року марно й мріяти. Але харчів на кораблі для всіх ледве могло вистачити до початку 1915 року. Значить — голодна смерть.

А що, думав Альбанов, коли частина екіпажу піде з корабля? Найближче від «Св. Анны» Земля Франца-Йосифа. Цей архіпелаг майже безлюдний, але там, можливо, збереглись бази продовольства, залишені різними полярними експедиціями, вдалими і невдалими.

У січні 1914 року, коли корабель був уже за 82-ю паралеллю, Альбанов прийшов до Брусилова і попросив дозволу покинути «Св. Анну». Брусилов дозволив. Не заперечував він і тоді, коли до Альбанова приєдналась велика частина екіпажу. На тих, що залишились, могло вистачити харчів до кінця дрейфу. Керувати ж кораблем на чистій воді могли всього лиш кілька чоловік.

Штурман почав енергійно готуватися до походу через весняну рухому кригу. Тут потрібні були одразу і човни, і сани. Легкі човни — каяки — зробили з парусини, натягнутої на дерев'яний каркас. На полози використали буфетний стіл. Працювали в холодному трюмі, при каганцях, у напівтемряві.

На судні не було надійної карти тієї місцевості, куди думав піти штурман. У судновій бібліотеці була книжка Фрітьофа Нансена про експедицію на «Фрамі», до якої для зручності читачів додавалась маленька схема. На ній приблизно було позначено Землю Франца Иосифа, північніше неї — Землю Петермана і північно-західніше — Землю короля Оскара. Ще Нансен переконався, що австрійська експедиція досить приблизно позначила межі островів архіпелага Землі Франца-Йосифа.

Тепер «Св. Анна» перебувала саме там, де належало бути Землі Петермана, а навколо, як і раніше, простелялась похмура крига. Отже, ця «Земля» існувала тільки в уяві учасників австрійської експедиції, яка «відкрила» її. Карта не точна. Але хай краще хоч така карта, ніж ніякої. І Альбанов ретельно перемалював схему в записну книжку, а оригінал віддав Брусилову.

Наближалась весна. Закінчували готуватись до походу. Все частіше підіймався штурман у «вороняче гніздо» — в бочку, прикріплену високо на щоглі корабля. У січні звідти недовго бачили щось схоже на дуже віддалений острів. Тепер же ніде не було навіть ознак землі. Тільки крига.

Багато передумав штурман, годинами просиджуючи високо на щоглі, і свої думки довірив тільки щоденнику:

«Ледве чутно шепоче вітерець у снастях, покритих сріблястим пухнастим інеєм. Як у білій одежі, лежить і спить красуня «Св. Анна», прибрана примхливою рукою морозу і по самий планшир[2] засипана снігом. Інколи гірлянди інею зриваються з такелажу і з тихим шурхотом, як квіти, обсипаються, вниз на сплячу… Півтора року уже спокійно спить вона на своєму крижаному ложі. Чи суджено тобі і далі спокійно проспати важкий час, щоб одного прекрасного ранку непомітно разом з ложем твоїм, на якому ти заснула далеко в Карському морі, біля берегів Ямалу, опинитись де-небудь між Шпіцбергеном і Гренландією?.. Чи в холодну, буремну полярну ніч, коли навкруги виє завірюха, коли не видно ні місяця, ні зірок, ні північного сяйва, ти раптово будеш грубо збуджена від свого сну жахливим тріском, злісним вищанням, сичанням і тремтінням твого