Материками й океанами - Георгій Іванович Кублицький

Деякі авторитетні вчені вважали, що Пірі трохи помилився через не досить ретельно проведені астрономічні спостереження. На їхню думку, Пірі не дійшов до полюса півтора градуса широти, поставивши свої прапори за 167 кілометрів від мети.

Але запідозрити Пірі в навмисному обмані нема ніяких підстав. У літописах видатних географічних відкриттів його заслужено названо першовідкривачем найпівнічнішої точки планети.

Після вдалої подорожі Роберт Пірі облишив кар'єру полярного дослідника. Наукові результати експедиції, котра його прославила, не були значні: кілька промірів глибин океану на високих широтах — та й годі.

Справжнє наукове вивчення району поблизу заповітної точки земної кулі почалося 1937 року, коли на Північний полюс прилетіла радянська повітряна експедиція. Вона залишила там чотирьох сміливців-папанінців, які розпочали довготривалі наукові спостереження на славнозвісній дрейфуючій станції «Північний полюс».

Відтоді радянські полярники не поступаються ні перед ким першістю у вивченні Арктики. Вони провели дослідження в сотнях місць, які вважалися раніше абсолютно неприступними. Червоні прапори майорять тепер над новими дрейфуючими станціями, а літаки з червоними зірками можуть будь-якої миті вільно і буденно злітати до полюса і назад.

«Штурману Вал. Ів. АЛЬБАНОВУ

Пропоную Вам і всім нижченазваним, відповідно до Вашого і їхнього бажання, покинути судно, щоб досягти населеної землі, зробити це 10-го цього квітня, ідучи пішки по льоду, везучи за собою нарти з каяками і харчами, взявши їх з розрахунку на два місяці. Покинувши судно, іти на південь доти, поки не побачите землі. Побачивши ж землю, діяти відповідно до обставин, але краще намагатися досягти Британського каналу, між островами Землі Франца-Йосифа, триматися їх, як найбільш відомих, до мису Флора, де, я припускаю, можна знайти харчі і будівлі. Далі, якщо час і обставини дозволять, прямувати до Шпіцбергену, не віддаляючись від берегів Землі Франца-Йосифа. Досягнувши Шпіцбергену, Ви матимете надзвичайно важке завдання — знайти там людей, про місцеперебування яких ми не знаємо, але, сподіваюсь, на південній частині його — це Вам пощастить, — якщо не зимівників, то застати де-небудь промислове судно. З Вами підуть, відповідно до бажання, такі тринадцять чоловік з команди…

Капітан судна «Св. Анна» лейтенант Брусилов. 10 квітня 1914 року в Північному Льодовитому океані».

Правда ж, дуже знайомий лист? Адже саме його прочитав Саня Григор'єв, герой роману письменника Каверіна «Два капітани», розбираючи в місті Заполяр'ї давні щоденники, які збереглись у доброго лікаря Івана Івановича.

Але якщо розгорнути сьомий розділ четвертої частини роману, то легко переконатися, що лист списано звідти неточно. Там сказано: «Штурману Ів. Дм. Климову», а зовсім не «Вал. Ів. Альбанову». І потім, лист підписано в романі капітаном судна «Св. Мария» Іваном Львовичем Татариновим. Тут же судно чомусь названо «Св. Анной» і підписано лейтенантом Брусиловим.

У чому ж річ?

А в тому, що розпорядження Георгія Львовича Брусилова штурманові Валеріанові Івановичу Альбанову справді існувало. Воно потрапило в роман «Два капітани» з справжніх документів морського архіву, і Веніамін Олександрович Каверін змінив тільки прізвища. Навіть дата зовсім точна: лист було написано, як і сказано в романі, 10 квітня 1914 року далеко в льодах океану…

Корабель, пофарбований білою фарбою, який привернув увагу петербуржців благородством своїх ліній, покинув місце стоянки біля Миколаївського мосту на початку серпня 1912 року. Коли він ішов по Неві, можна було прочитати на його носі золоті літери: «Св. Анна».

Другого дня газети коротко повідомили, що ще один російський полярний мандрівник, лейтенант Георгій Львович Брусилов, покинув рідні береги і має намір пройти через весь Північний Льодовитий океан з Петербурга у Владивосток. Журналісти додавали, що експедицію мандрівник спорядив на кошти свого багатого дядечка.

Той рік, коли «Св. Анна» почала рейс, був особливо несприятливий для плавання в Арктиці: важка крига захаращила всі головні протоки.

Крига закрила і вихід з протоки Югорський Шар у Карське море. Кілька пароплавів — їх добре пом'яло, коли вони спробували пробитися на схід, — диміли біля краю непрохідної криги. Капітани збиралися вже повертатися назад, коли в протоці з'явилась біла «Св. Анна».

Саме до її приходу вітер трохи розрідив кригу. Виник вузький і ненадійний прохід. Капітани побоялись вести свої судна в льодову пастку. Але «Св. Анна» похмурого світанку сміливо пройшла в Карське море. Майже зразу ж крижані поля повільно зійшлися за кормою корабля.

Це було 16 вересня 1912 року.

Відтоді «Св. Анну» ніхто і ніколи не бачив.

І, можливо, все, що сталося далі, так і залишилось би невідомим — хіба мало трагедій розігрується у крижаній пустелі, хіба мало експедицій зникає там безслідно, — якби через два роки до одного із скелястих мисів Землі Франца-Йосифа не підійшов корабель «Св. Фока».

У густому тумані з капітанського містка «Св. Фоки» помітили серед величезних прибережних каменів маленьку людську постать. Це було так несподівано, що вахтовий не повірив своїм очам. Але, протерши скельця бінокля і знову глянувши на берег, він побачив, що маленька постать зштовхнула малюсінького човника і пливе до «Св. Фоки».

Скоро невідомий моряк у подраному кітелі вже дерся по штормовому трапу і щось гукав хрипким кволим голосом. Його бліде обличчя, заросле русявою бородою, з'явилось над бортом.

— Я прошу допомоги… Чотири чоловіки на мисі Гранта… Вони залишились там… допоможіть… — тільки і міг вимовити моряк.

«Св. Анна», увійшовши в крижаний мішок Карського моря, все ж таки пробилась під парусами і під парою досить далеко, до берегів півострова Ямал. Тут вона вмерзла у лід і разом з ним у