Материками й океанами - Георгій Іванович Кублицький
Бегічев погнав у воду оленів. Стрибнув слідом за ними, охнув, задихнувся, судома звела тіло. Встиг схопитися за мотузок. Олені пливли через річку, злякано косячи на нього очима. Тільки б не розтиснулася закоцюбла рука.
На середині річки олень заплутав на рогах мотузок, потягнув другого, той почав захлинатися. Зібравши залишки сил, Бегічев вдарив ножем по туго натягнутому мотузку. Олені повернули назад до табуна. Бегічев поплив сам.
Через півгодини він, весь синій, цокаючи зубами, пригнав однесеного вітром на другий берег човна і наказав починати переправу.
17 червня 1915 року із судна «Еклипс», яке зимувало біля узбережжя, помітили в бінокль оленячі упряжки. На це судно, яким командував Нансенів товариш, капітан Свердруп, уже встигла перебратися частина людей з «Таймыра» і «Вайгача».
Бегічев прийшов до мети. Це було сорок сьомого дня подорожі.
З «Еклипса» гримнув салют. Бегічева обіймали, підкидали в повітря.
Коли «Еклипс» передав по радіо на «Таймыр» про прихід санної партії, звідти двічі запитували: чи точно, що прибув саме Бегічев? Адже весняним бездоріжжям ще ніхто і ніколи не перетинав усю таймирську тундру.
Скоро караван, забравши частину моряків, повернув на південь.
* * *
Минуло кілька років. Вже не трикольорові, а червоні прапори майоріли над щоглами пароплавів, що привозили в Дудинку сіль, порох і віддруковані на обгортковому папері брошури.
Восени, під льодостав, прийшов у Дудинку гідрографічний бот «Иней». Матрос з бота прибіг по Бегічева. Капітан розповів, що 1919 року вславлений полярний мандрівник Амундсен, який дрейфував у кризі на судні «Мод», послав двох своїх супутників, Кнутсена і Тессема, з зібраними науковими матеріалами до гирла Єнісею на острів Діксон. Вони не прийшли туди досі… Надіслана з Норвегії шхуна «Хеймен» нічого не знайшла. Що, як тепер спробувати Бетічеву? Між іншим, це не його, капітанове, особисте прохання, а почесне доручення Радянського уряду.
— Пошукаю, — просто сказав Бегічев.
Весною 1921 року він вийшов з острова Діксон на схід. Разом з ним пішли капітан шхуни «Хеймен» і матрос, який знав російську мову.
Невеселий щоденник походу: «Олені падають»; «Холодно»; «Йдемо по водянистому снігу. Олені бредуть у ньому по черево»; «Кинули 9 оленів»; «Дров нема». І нарешті запис: «Кинули санки й пішли пішки. У нас подохли всі олені».
До мису, де Тессем і Кнутсен, як було домовлено, мали залишити листа, експедиція йшла п'ятдесят днів. Під купою каміння Бегічев розкопав тут записку: «Ми почуваємо себе добре і збираємося сьогодні йти в порт Діксон». Нижче стояла дата: 15 листопада 1919 року. Відтоді час міг стерти всі сліди.
Тепер треба було негайно повертатися до Діксону, заглядаючи в кожну бухту, на кожний мис, у кожну щілину в камінні. Норвежці могли пробиратися вздовж берега, могли податися навпростець через тундру, могли йти морською кригою. Потрібно було кожний раз чуттям вгадувати, що вони вибрали. Найменший недогляд, найменший прорахунок — і загін промине яку-небудь річ, кинуту або загублену два роки тому.
Першою знахідкою були сани норвежців. Потім сліди загубилися. У Бегічева і його супутників не стало хліба. Вони на два дні розтягли банку консервів. Одна надія на рушницю.
Коса біля мису Примітного привернула увагу Бегічева. Він повільно пішов уздовж неї. Наткнувся на купку попелу. В ній були обгорілі людські кістки. Тут же він знайшов оправу від окулярів, залишки кишенькового барометра, монету.
Підійшов капітан «Хеймена», зняв шапку.
Один з двох загинув тут. Другому, мабуть, несила було довбати вічну мерзлоту. Він спалив труп товариша, щоб не з'їли песці…
Але хто загинув біля мису Примітного — Тессен чи Кнутсен? І куди побрів звідси той, кого змилувала смерть?
Шукати далі перешкодила зима. Білий сніговий саван надовго огорнув тундру. Капітан і матрос з «Хеймена», які потоваришували з Бегічевим, погостювали в нього в Дудинці, а потім повернулися до Норвегії. Шхуна пішла з Діксону ще раніше. Норвезький уряд заявив, що далі шукати марно.
Але Бегічев думав інакше. Він хотів завершити справу і приєднався до геологічної експедиції, що досліджувала таймирське узбережжя. Знову і знову обшукуючи миси й бухти, Бегічев в купі плавнику недалеко від Діксону знайшов два пакунки. Це були донесення Амундсена, з якими вирушили норвежці.
Через два тижні в розколині скелі Бегічев помітив прикритий напівзотлілим одягом кістяк, що тьмяно білів. Біля нього лежав годинник, і на його кришці було написано «Тессем»…
Нещасному норвежцеві залишалося дійти всього лиш чотири кілометри до радіостанції Діксону, коли щось сталося, і він загинув. Що ж саме? Можливо, він упав із скелі? Чи сплохувало серце, не витримавши напруження тисячоверстового походу через тундру?..
Норвезький уряд подякував Радянському урядові за блискучі наслідки пошуків. Полярному слідопитові надіслали золотого годинника з написом «Хороброму і відважному Бегічеву — від вдячної Норвегії».
У травні 1927 року Никифір Олексійович Бегічев зібрав першу на Таймирі мисливську кооперативну артіль «Білий ведмідь». Він не хотів далі залишатися одинаком: прагнув довести, що й мисливцям треба працювати спільно, допомагаючи один одному.
А далі сталося щось дивне, в що важко було повірити. Люди, з якими Бегічев пішов на промисел, повернулися й сказали, що Никифір Олексійович помер від цинги і похований біля гирла річки П'ясіни.
Від цинги? Новачки вціліли, повернулися, а він загинув?
І пішов по тундрі поголос, що Бегічева вбив, посварившись з ним, один з членів артілі. Вбив, ударивши по голові важкою мідною товкачкою.
Почалося слідство. Але щоб потрапити до могили в гирлі П'ясіни в ті роки, потрібно було спорядити цілу експедицію. Вона застрягла в дорозі. Судову справу припинили.
І ось улітку 1955 року з Москви вилетів спеціальний літак. На його борту були прокурор, слідчий по особливих справах, науковий працівник і кореспондент столичного журналу. Літак сів у морі напроти П'ясіни. Комісія розшукала могилу Бегічева і розкопала її.
Крізь брилу тьмяної річкової криги в гробі просвічував синій морський
