Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Що на Чорному морі, на камені біленькому,

Там стояла темниця кам’яная,

Що у тій-то темниці пробувало сімсот

козаків,

Бідних невольників.

То вже тридцять літ у неволі пробувають,

Божого світу, сонця праведного в вічі собі

не видають.

То до їх дівка бранка,

Маруся, попівна Богуславка, приходжає,

Словами промовляє:

«Гей, козаки, ви біднії невольники!

Угадайте, що в нашій землі християнській

за день тепера?»

Що тоді бідні невольники зачували,

Дівку бранку, Марусю, попівну Богуславку,

По річах пізнавали,

Словами промовляли:

«Гей, дівко бранко, Марусю, попівно Богуславко!

Почім ми можемо знати,

Що в нашій землі християнській за день

тепера?

Що тридцять літ у неволі пробуваєм.

Божого світу, сонця праведного не видаєм.

То ми не можемо знати,

Що в нашій землі християнській за день

тепера».

Тоді дівка бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачуває,

До козаків словами промовляє:

«Ой козаки, ви бідні невольники!

Що сьогодні у нашій землі

християнській Великодня субота,

А завтра святий празник, роковий

день Великдень!»

То тоді ті козаки теє зачували,

Білим лицем до сирої землі припадали,

Дівку бранку, Марусю, попівну Богуславку,

Кляли, проклинали: «Та бодай ти, дівко бранко, Марусю, попівно Богуславко,

Щастя й долі собі не мала,

Як ти нам святий празник, роковий день

Великдень сказала». То тоді дівка бранка, Маруся, попівна Богуславка, Теє зачувала,

Словами промовляла:

«Ой козаки, ви біднії невольники!

Та не лайте мене, не проклинайте:

Бо як буде наш пан турецький до мечеті

від’їжджати,

То буде мені, дівці бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати:

То буду я до темниці пр’иходжати,

Темницю відмикати,

Вас всіх, бідних невольників, на волю

випускати»

То на святий празник, роковий день

Великдень, Став пан турецький до мечеті від’їжджати,

Став дівці бранці, Марусі, попівні Богуславці На руки ключі віддавати.

Тоді дівка бранка, Маруся, попівна Богуславка, Добре дбає, до темниці приходжає,

Темницю відмикає,

Всіх козаків, бідних невольників,

На волю випускає І словами промовляє:

«Ой козаки, ви бідні невольники!

Кажу я вам, добре дбайте,

В городи християнські утікайте;

Тільки прошу я вас одного — города

Богуслава не минайте Моєму батьку й матері знати давайте,

Та нехай мій батько добре дбає,

Грунтів великих, маєтків нехай не збуває, Великих скарбів не збирає,

Та нехай мене, дівки бранки,

Марусі, попівни Богуславки,

З неволі не викупляє.

Бо вже я потурчилась, побусурманилась,

Для розкоші турецької,

Для лакомства нещасного!»

Ой, визволи, Боже, нас всіх, бідних невольників,

З тяжкої неволі, з віри бусурманської На ясні зорі, на тихі води,

У край веселий, у мир хрещений!

Та тільки не всі українські дівчата й молодиці могли звикнути до життя на чужині і погодитися з новими обставинами свого життя, хоч і у розкошах. Ті розкоші та «лакомства нещасні» не давали долі душі й серцю, а нудьга за рідним краєм і сумління через свою, хоч і примусову, зраду батьківщині й вірі часто доводили потурчених молодиць до самогубства.

Ой турчине, турчиночку,

Дай мі ножа остренького До завоя тоненького;

Тонкий завій укроїла,

Ніж у серце си встромила.

Ті невольницькі плачі разом зі стогоном народним, що стояв по всій сплюндрованій Україні, бриніли у вухах запорожців. Нудьга за рідним краєм примушувала багатьох невольників тікати з Криму й Туреччини. Не знаючи здебільшого, куди йти, вони легко знову діставалися до рук бусурманам. Піймавши втікача, бусурмани за першим разом люто його карали, за другим же — здебільшого виколювали або випікали втікачам очі й пускали йти, куди знає. Більшість таких осліплених гинула з безхліб’я, а проте були й такі, що прибували на Україну, і тут, переходячи від села до села з кобзою в руках, вони з риданням оспівували як журбу тих, хто лишився на Україні, стеряв під час наскоку дітей, так і страждання тих, хто нудився у бусурманській неволі. Такі кобзарі-сліпці у великому числі пробували й на Січі, і запорожці не мали сили бути байдужими до їхніх співів. Не обмежуючись тими перешкодами, що запорожці чинили татарам на степових шляхах та перевозах, запорожці поривалися до татарських та турецьких городів, де стогнали у неволі їхні брати й сестри, та тільки на перешкоді їм стояв на низу Дніпра, на острові Тавані, турецький город Аслам, бо проплисти повз нього човнами було дуже трудно.

У такі часи, біля року 1552, до Січі прибув один з нащадків литовсько-українських князів Дмитро Вишневецький. Він був жвавий та завзятий вояка з щиро козацькою вдачею. Наслухавшись ще з малих літ про славну боротьбу запорожців з татарами та про їхні лицарські вчинки й звичаї, Вишневецький ще з року 1540 почав козакувати і був козацтву добре відомий, бо пробував деякий час і на Січі.

Року 1550, коли король польський призначив Вишневецького старостою черкаським та канівським, він згуртував біля себе чимало козаків і року 1552, покинувши своє староство, посадив своїх козаків на човни, виплив на Запорожжя і отаборився на острові Хортиці.

Побувавши до того з запорожцями у походах та боях, Вишне-вецький зрозумів вагу запорозької єдності, одностайності, товариства та любові до рідного краю і прийшов до мислі, що з запорожцями можна поставити справу оборони України од татар далеко ширше й міцніше, ніж вона стояла. Завзятому Байді боліло серце від того, що через невелику силу запорожців вони змушені нападати на бусурманів тільки потай і після всякого наскоку ховатися по пущах Великого Лугу. Він мріяв утворити силу, яка б одверто й оружно стала на низу Дніпра і заступила Україну з півдня; осередком же цієї сили він надумав зробити острів Хортицю, що лежить на Дніпрі зараз нижче порогів та Кічкасу.

Запорожці радо вітали заміри Вишневецького, прибули до нього на Хортицю, обрали його своїм гетьманом і обіцяли міцно стояти разом з ним у боротьбі з бусурманами.

Острів Хортиця чималий: він тягнеться на десять верст удовж і шириться на три версти упоперек. Голова острова (горішній кінець) дуже висока і виходить з води сторчовими скелями, неприступними для ворогів.

На цій голові , Хортиці Вишневе цький і почав будувати городок, обкопуючи його рівчаками та обсипаючи валами; коли ж городок був скінчений, козаки поробили з дубових кряжів ще поверх валів стіни та башти. Той городок простягався од голови острова до Вшивої скелі на східній протоці Дніпра і до острова Мала Хортиця на західній, що зветься у наші часи Ста- Гетьман Дмитро Вишневецький (Байда)

рим Дніпром, і поділявся такими ж окопами та стінами