Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

запорожці намагалися перешкодити їм перевозитись, побиваючи всіх, хто допливав до правого берега Дніпра; коли ж це не вдавалося, то подавали вісті на Січ і на Україну. Пізніше вони упорядковували по степових могилах беке-ти і подавали вісті про татар гаслом: на недалекій од Дніпра могилі запалювали вогонь, а чатівники з дальніших могил, побачивши те гасло, запалювали вогні по своїх могилах, і те гасло за одну ніч передавалося по всіх степах і доходило до України, так що не вспі-ють було татари перевезтися через Дніпро, а вже на Україні знали, що татари наближаються.

Нема чого й говорити, що обставини життя запорожців у перші сто років існування Запорозького Війська були невимовно тяжкі. Татарські кочовища доходили у ті часи по східному боці Дніпра до річки Орелі, а по правому — до Тясмину та Висі, так що єдиним зв’язком Січі Запорозької з Україною, і то не забезпеченим од татарських нападів, був Дніпро. Оточені з усіх боків татарськими кочовищами, запорожці повсякчас сподівалися нападу ворогів і або смерті собі, або тяжкої неволі. До того ж татарські добичники, набігаючи на Україну за ясиром щороку, неначе за своєю власністю, скоро помітили, що запорожці перестерігають Україну про їхні наскоки, і самі якнайпильніше вистежували запорожців, щоб, повбивавши їх, набіїти на Україну несподівано.

Щоденна небезпека навчила запорожців стерегти бусурманів. Очі козацькі навчилися бачити у таку далечину, куди тепер сягають тільки підзорні труби, а вухо запорожця чуло й там, де нам, здавалося б, німа тиша. Вони вміли вгадувати, з якого боку наближається небезпека, з того, куди, біжать степові звірі або як перелітає птаство.

Якщо небезпека застукувала запорожців близько Дніпрових порогів, вони ховалися поміж скелями й по печерах, що й зараз маються по скелястих берегах Дніпра; коли біля Великого Лугу та по низинах річок — ховалися по плавнях та очеретах; згодом же, вистеживши зі своєї схованки ворогів, — кидалися на них несподівано і якщо мали силу, то й побивали.

Найтяжче доводилося тим із запорожців, що чатували по степах. Там було видно далеко навкруги і здавалося, що там запорожцям вже не було порятунку од татар, бо коні степовиків були прудкі, як вітер; проте й там запорожці вміли рятуватися: досить було

Кічкас у наші часи. Татарський перевіз був на 100 сажнів нижче теперішнього мосту

добігти козакові до якоїсь степової річки або озерця — і вже він врятувався, бо виріже собі очеретину, простромить у колінці її дірочку і, взявши у рот, поринає у воду з головою. Краєчок очеретини, вистромлений з води поміж очеретом та осокою, зовсім був непомітний, а проте козак через нього дихав і міг досидіти під водою, поки татари відходили далі.

Тільки хоч які були запорожці сторожкі, а не одному з них довелося загинути у нерівній борні з бусурманами, як переказують нам сумні народні думи:

І

Понад сагою Дніпровою Молодий козак обід обідає,

Не думає й не гадає,

Що на його молодого,

Ще й на джуру малого,

Біда настигає...

То не верби лугові зашуміли,

Як безбожні ушкалі налетіли,

Хведора Безрідного,

Отамана курінного,

Постріляли, порубали,

Тільки джури не піймали.

То малий джура до козака прибуває,

Рани йому глибокії промиває.

То козак йому промовляє:

«Джуро мій, джуро,

Вірний слуго!

їдь ти понад Лугом-Базавлуком Та понад Дніпром-Славутою,

Послухай ти, джуро,

Чи то гуси кричать,

Чи лебеді ячать,

Чи ушкалі гудуть,

Чи, може, козаки Дніпром ідуть?

Коли гуси кричать або лебеді

ячать — то зжени,

Коли ушкалі гудуть — то схорони,

Коли ж козаки йдуть — то об’яви:

Нехай вони човни до берега привертають, Мене, Хведора Безрідного, навіщають».

II

Ой, усі поля Самарські почорніли,

Ясними пожарами погоріли;

Тільки не згоріло у річки Самарки,

У криниці Салтанки Три терни дрібненьких,

Три байраки зелененьких;

То тим вони не згоріли,

Що там три брати рідненьких,

Як голубоньки сивеньких,

Постріляні та порубані спочивали;

То тим вони спочивали,

Що на рани постріляні та порубані дуже

знемагали.

Озоветься старший брат до середульшого

словами,

Обіллється гіркими сльозами:

«Прошу я тебе, братику мій рідненький,

Як голубонько сивенький!

Добре ти учини:

Хоч із річки Самарки Або з криниці Салтанки Холодної води знайди,

Рани мої постріляні та порубані окропи,

охолоди!»

То середульший брат теє зачуває,

До його словами промовляє «Братику мій рідненький,

Як голубонько сивенький!

Чи ти мені, брате, віри не доймаєш,

Чи ти мене на сміх підіймаєш!

Чи не одна нас шабля порубала?

Чи не одна нас куля постріляла?

Що маю я на собі дев’ять ран, рубані широкі.

А чотири — стріляні глибокі!

Так ми добре, брате, учинимо,

Свого найменшого брата попросимо:

Нехай найменший брат добре дбає,

Хоч навколішки вставає,

Військову суремку в головах достягає,

У військову суремку добре грає, пограває;

Нехай би нас стали странні козаки зачувати,

До нас доходжати, смерті нашої доглядати,

Тіло наше козацьке, молодецьке в чистім полі

поховати!»

НЕВОЛЯ БУСУРМАНСЬКА

З татар, що набігали на Україну, ніхто не хотів вертатися додому з порожніми руками. Пограбувавши по містах та селах все, що знаходилось коштовного, і повбивавши всіх, хто змагався і обороняв своє добро, татари підпалювали всі оселі та зганяли людей з усієї околиці до одного місця.

Там вони, як свідчать народні думи, вирізали всіх, хто через старість був уже негодящий до невольницької роботи, вбивали або розганяли геть недолітків, витоптували кіньми таких дітей, що ще не мали сили втекти, останніх же бранців: молодиць, дівчат, парубків та чоловіків, розлучаючи батька з дочкою і жінку з чоловіком, поділяли поміж себе. От уривок з народної пісні про татарську руїну:

За річкою вогні горять,

Там татари полон ділять.

Село наше запалили І багатство розграбили,

Стару неньку зарубали,

А миленьку в полон взяли.

А в долині бубни гудуть,

Бо на заріз людей ведуть:

Коло шиї аркан в’ється,

А по ногах ланцюг б’ється...

А я бідний з діточками,

Піду лісом стежечками.

Після поділу ясиру всякий татарин в’язав своїм бранцям руки за спину сирицею, в’язав далі одного невольника до другого і, на-

Татари женуть жіночий ясир. Малюнок Погрібняка

низавши їх ділу пасму, прив’язував переднього до свого сідла і так тяг через степи до самого Криму. А якщо полоняники не поспиналися за конем, то татари підганяли їх довгими батогами.

Не всі бранці мали силу витримати таку подорож. Роз’ятрені, скривавлені степовими будяками ноги не хотіли слухатися, і нещасні бранці, а найбільше бранки, жінки та дівчата, падали і волочилися за кіньми,