Оріноко - Аркадій Фідлер
Незабаром із-за моря виплив місяць і освітив краєвид навколо корабля. Обриси Гори Шулік на фоні неба стали рельєфнішими. Виразніші були і плями заростей на гірському схилі, що при світлі місяця якось дивно наблизився до нас.
Ця картина дуже оживила індійців і ще раз нагадала їм про близькість рідних осель. Ніч обіцяла бути ясною. Манаурі, Арнак, Вагура і ще кілька індійців вирішили вночі добратися до берега на човнах, що були на нашій шхуні, відвідати найближче селище і повідомити жителів про наше прибуття, а на світанку повернутися назад.
— Я піду з вами! — заявив я.
Індійці хотіли вирушити негайно, але Манаурі затримав наш похід на годину, щоб дочекатися, коли місяць світитиме ясніше.
— Чи не взяти нам ще яку-небудь зброю, крім ножів? — запитав мене Арнак.
— Мушкетів брати не треба, — відповів я. — Мабуть, візьмемо тільки пістолети.
— Тоді я приготую три пістолети: тобі, собі і Вагурі…
Моя попередня розмова з Манаурі справила на вождя більше враження, ніж я сподівався. У нього зростала тривога, яка, напевно, й до цього жевріла в душі. Яка зустріч чекає Манаурі після стількох років відсутності? Це було найтривожніше питання.
Вождь не приховував своїх побоювань перед Лясаною: поки ми чекали, щоб місяць піднявся вище, він тихенько розмовляв з молодою жінкою і звіряв їй свою тривогу. Було видно, що він високо цінив її думку і пораду. Обоє вони стояли на палубі поруч зі мною, і хоч Манаурі та Лясана розмовляли стиха, я мимоволі ловив більшість слів і дещо зрозумів.
Раптом я почув своє ім'я аравакською мовою. Манаурі вимовив його і потім щось доводив Лясані палко, але, на жаль, майже пошепки, і я нічого це міг почути. Зрозумів тільки останні його слова, в яких були наполегливість і разом з тим прохання:
— Зроби це для мене, Лясано, зроби обов'язково!..
Тиша. Жінка стояла мовчки, ніби зважувала в душі, чи може «це» зробити.
Через деякий час Манаурі нетерпляче звернувся до жінки знову.
— Чому ти мовчиш? — наполягав вождь. — Якої шукаєш вигоди, коли справа така проста і ясна, така легка для тебе?
— Ти помиляєшся, Манаурі! — відповіла Лясана. — Погана твоя порада! Ця справа не легка для мене.
— Зрозумій же, Лясано, як багато від тебе залежить!..
Далі йшли слова, яких я не зрозумів, а потім Манаурі закінчив:
— Його допомога нам усім дуже потрібна!.. Конесо ніколи не ставився до мене доброзичливо, а Пірокай завжди заздрив мені і був моїм відвертим ворогом. Я боюсь їх підлості.
— Пірокай, твій молодший брат?
— Мій брат. Він зараз, мабуть, вождь нашого роду. Конесо — це жорстокий гнобитель, Пірокай же — люта змія… Без допомоги Яна нам може бути погано! Ян їх приборкає. Він повинен залишитись у нашому племені!
— То чому ж ти сам відверто про це йому не сказав?
— Я не хотів відкривати йому наші таємниці.
— Я бачу, ти лицемірний, Манаурі! — сказала знехотя, але спокійно Лясана.
— Лицемірний? Як ти можеш плести таку нісенітницю, жінко?!
— В очі говорите, що відвезете його на англійські острови, а за плечима хитруєте, щоб він у нас залишився!
— Так, щоб залишився, але залишився добровільно. Добровільно, чуєш мене, глуха жінко? Крім того, ти повинна поневолити його, примусити закохатись у тебе. Тільки ти можеш це зробити! Я бачив, як він посміхався до тебе…
— То були пусті жарти.
— Ти ж приваблива, а це не жарт! Для блага всіх нас ти повинна зробити так, як я кажу, щоб він залишився…
— То що ж я маю робити?
— Обплутати його, розумієш? Обплутати!!
Почувся приглушений сміх Лясани.
— Добре тобі, сміливий вождю, оце вимагати і наказувати, — весело глузувала вона, — але як це зробити? Обплутати! Якщо ти передбачаєш різні безглуздя, які нібито чекають нас у селищах, то порадь мені, як обплутати таку людину, як він.
— Я тобі кажу ще раз: ти приваблива!
— Але я не хочу бути принадою!.. Ти прихильний до нього, це я знаю… тільки я не принада!
— А ти не хотіла б, щоб він став твоїм чоловіком?
Лясана відсахнулася, замовкла. Я був у безглуздому становищі, слухаючи все це. Манаурі і Лясана навіть підозрівати не могли, що я їх розумію. Якийсь внутрішній голос нашіптував, щоб я пожартував над ними, як слід і заговорив аравакською мовою. Та я стримався, прикусивши язика.
— За кого ти мене вважаєш? Чому так зневажаєш мене? Чи ти вже забув, що недавно сталося?.. Кілька днів тому загинув Матео, батько моєї дитини, а тепер я повинна, мов підла сучка, зиркати всюди, шукати нового чоловіка?
— Ти повинна думати про долю всієї нашої групи! — буркнув вождь.
— Не дратуй мене своїм піклуванням про нашу групу… Не вимагай, щоб я стала посміховищем. Я не хочу втратити його поваги!
Дивіться, дивіться! Дика, сказав би я, індіанка, якій ледве минуло вісімнадцять років, а вже може проповідувати такі моралі, і скільки в ній почуття власної гідності! Мені так і кортіло стиснути в обіймах цю відважну молоденьку жінку.
— Скажи мені, Лясано, невже він тобі так не подобається? — випалив Манаурі зненацька.
— Ні! — щиро відповіла жінка.
— От бачиш!
— Ото ж бо й є, що не бачу!..
Море було спокійне, і ми без труднощів переправились на берег. Група наша складалася з одинадцяти чоловік, які вільно вмістились у двох човнах. Вискакуючи по черзі на прибережний пісок, кожен із нас,
