Оріноко - Аркадій Фідлер

— Може, вони взагалі не женуться за нами?

— Я теж надіюсь на це. Вони випадково можуть іти цим же шляхом.

— Це іспанці чи хтось інший?

— Принеси підзорну трубу, хлопче!

Поставивши паруси, люди сходилися на кормі.

— Ти правиш до берега? — збентежено запитав мене вождь Манаурі.

— Так, до берега, щоб якомога далі одійти від бригантини! — пояснив я.

— Тут море ненадійне, під водою багато рифів…

— Для нас немає іншого виходу, треба пошукати щастя!.. Ти, Манаурі, стань на носі корабля і візьми собі на допомогу людей з найкращим зором. Як тільки щось помітите — негайно дайте мені знати. В разі потреби — гукніть, куди повертати!..

Кілька чоловік зайняли місця на кормі.

Крізь підзорну трубу неважко було розгледіти, що судно за нами — іспанська бригантина. Коли розвиднілося, там помітили шхуну і повернули до нас. Може, тільки проста зацікавленість керувала ними, чи справді то була погоня з острова Маргарита? А може, на бригантині зрозуміли нашу спробу втекти і це їм здалося підозрілим? Та що б там не було, а їх треба уникати, як чуми.

Поворот бригантини в наш бік, звичайно, викликав на палубі деяке замішання. Ми зрозуміли намір іспанців: вони хотіли придивитися до нас зблизька, довідатись, хто ми такі, а це дорівнювало б нашій загибелі. Індійці і негри, що оточували мене, підвели зажурені очі, ніби шукаючи у мене допомоги чи поради.

— Небезпеки немає! — вигукнув я голосно. — Вони не доженуть нас!

— Чому ти такий впевнений, Яне? — запитав Манаурі.

— Бригантина має глибоку осадку. Враховуючи це, я й повернув нашу шхуну до берега, бо там, між мілинами, іспанці не наважаться наздоганяти нас.

— А що, як наважаться? Може, це наші переслідувачі?

— Тоді ми висадимось на сушу і сховаємось на березі… Але до цього не дійде. Дивіться! Ми пливемо швидше, ніж вони. З кожною хвилиною бригантина залишається все далі позаду…

Довга і вузька наша шхуна своєю формою нагадувала в'юнкого щупака, бригантина ж — важка і незграбна — була схожа на черепаху. Ми не потребували більшої швидкості, бо й так можна було помітити, що відстань між кораблями зростає весь час, навіть тоді, коли, підійшовши до берега, ми знову взяли попередній курс — на схід.

Раптом повітря розрізав таємничий свист, і за два гони[1] від нас, з правого борту, гарматне ядро підняло фонтан води, а за мить почувся глухий відгук пострілу. Це іспанці почали стріляти з гармат.

Люди на шхуні принишкли з переляку. Негритянка Долорес, у якої під час останніх подій на острові помутився розум, голосно закричала. Голосила, аж поки індіанка Лясана не обійняла її ніжно і не заспокоїла, як дитину.

— Арнак! — гукнув я зовсім спокійно, щоб усі бачили моє самовладання. — Візьми, хлопче, кілька чоловік і принеси на палубу всю нашу зброю: мушкети, рушниці, пістолети. Зарядимо їх… Принеси й шаблі…

Арнак негайно переклав мої слова на аравакську мову.

Саме в цей час трапилася зовсім незначна, на перший погляд, подія, що нічого спільного не мала з напруженням, яке панувало на палубі. Для мене це було справжнє відкриття, і, усвідомивши його, я був здивований і вражений. А трапилося ось що. Один з індійців, яким Арнак передав наказ, запитав його:

— А порох теж принести?

— Звичайно! — відповів хлопець.

— А кулі?

— Само собою зрозуміло…

Але індієць, видно, не дуже-то розумів, про що йдеться, і знову почав розпитувати про порох, зволікаючи справу. Кожна хвилина була дорога, і тому, трохи роздратований цією тяганиною, я виручив Арнака, звертаючись безпосередньо до індійця:

— Ви повинні принести все, що потрібно для стрільби. І як би це ти, воїн, стріляв з мушкета без пороху і куль? Добрий з тебе стрілець!..

— А хіба дійде до стрільби з мушкетів? — запитав мене індієць.

— Дійде чи не дійде, а не зашкодить мати зброю напоготові…

В поспіху я заговорив аравакською мовою; певна річ, нещадно калічив її, але все-таки говорив і непогано розумів попередню розмову між Арнаком і індійцем. Я, англієць, вірніше, віргінський англієць польського походження, говорив аравакською мовою! Як же це сталося? Звідки це? Друге гарматне ядро з бригантини врізалося в море значно ближче до нашого корабля, ніж перше, але й це не змогло розвіяти мого здивування: я ніколи до цієї хвилини не усвідомлював собі, що вмію говорити аравакською мовою.

Звідки ж узялося знання індійської мови? Звичайно, нічого надприродного в цьому не було, все пояснювалося досить просто.

Я більше ніж рік прожив з Арнаком і Вагурою на безлюдному острові і завжди говорив англійською мовою, якою досить добре володіли обидва хлопці. Але між собою молоді індійці розмовляли виключно своєю, аравакською мовою, незважаючи на мою присутність. Мимоволі я звикав до звуків чужої мови і незабаром, навіть не усвідомлюючи цього, уже розумів окремі слова, а потім і цілі речення. Я докладав мало зусиль, але непомітно робив досить значні успіхи. І ось тепер, коли постала необхідність, знання ці раптом виринули на поверхню, як фонтан, проявилися в усій повноті.

В загальному напруженні на шхуні цього ніхто не помітив, крім мене самого. Люди принесли зброю. Я наказав при мені зарядити її і покласти на палубі.

Час від часу іспанці били з бригантини по нас. Але, на щастя, не влучали. Шхуна на всіх парусах швидко посувалася вперед, і, коли зійшло сонце, перевага нашого судна в швидкості була явною: ми вже настільки відірвалися від ворожої бригантини, що ядра не досягали цілі. Вони падали в море далеко позаду нас. Незабаром на бригантині, напевно, зрозуміли марність зусиль, бо перестали стріляти, а згодом навіть змінили курс корабля і пішли у відкрите море, віддаляючись від берега. Дали нам спокій.

Наче камінь упав у нас з серця;