Оріноко - Аркадій Фідлер

всіх на шхуні охопила велика радість. Раптом Вагура, юний весельчак, зірвався з місця і почав пустувати — співав, танцював. На палубі було дуже тісно, але це нікому не заважало веселитися, і незабаром усі — і індійці на чолі з Манаурі, і негри — відводили душу кумедними підстрибуваннями, веселими співами і голосним сміхом.

Тільки жінки не брали участі в цій забаві, бо готували сніданок. Не веселився й Арнак, який стояв біля мене. Його я любив найбільше. Це був дуже чесний, відважний і розумний індієць. Незважаючи на молодий вік — юнакові було приблизно двадцять років, — Арнак завжди ходив сумний і задумливий.

Я стояв біля керма.

— Чому ти з ними не веселишся? — з ніжним докором звернувся я до Арнака. — Чи тобі не весело на душі?

— Весело, Яне!.. А чому ти не танцюєш? — запитав мене хлопець.

Думка, що я міг би танцювати разом з індійцями, здалася Арнакові дуже забавною, і по його обличчю пробігла легка посмішка.

— Не танцюю, бо в руках у мене кермо! — пояснив я.

— Давай його мені, я заступлю тебе, якщо маєш бажання танцювати, — піддражнював він мене.

— Невже ти, шельмо, вважаєш, що я вже старий для танців?

— Що старий — то ні, бо маєш, напевно, років двадцять сім, але от… ду… ду…

— Ну що?

— Мабуть, дуже поважний…

— Ну, то бери кермо! Зараз я тобі покажу, як танцюють у нас у віргінських лісах!..

Але не показав, бо саме в цей час нас покликали жінки — була готова їжа. Забава стихла. Всі були веселі і сідали на палубі, де хто міг.

Бригантина, що весь час віддалялась од нас, уже зникла за обрієм. Розмови про неї не вщухали, висловлювались різні припущення, бо залишилося загадкою, якого біса іспанці нас атакували. Час від часу хтось із лайками або глузуванням погрожував у бік бригантини кулаком.

Лясана, молоденька вдова вбитого іспанцями негра Матео, принесла мені в тикві гарячу рідку кашу, зварену з розтертої кукурудзи, і разом з дерев'яною ложкою поставила її на палубі біля керма.

Індіанка, стрункіша і трохи вища від своїх одноплемінниць, з проворними привабливими рухами, відзначалася чарівною красою. Люди на палубі з повагою і любов'ю дивилися на неї.

У думці я називав її Чарівною Пальмою. На смаглявому обличчі Лясани особливо привертали увагу очі. Великі, чорні й вологі, з дуже довгими віями, вони, незважаючи на звичайну індійську стриманість, були такі виразисті, що, здавалося, в них видно всю душу. Але насамперед — були то очі живі й розумні, які свідчили про сильні почуття молодої жінки і особливо про її здатність глибоко мислити.

Індіанка несла свою однорічну дитину, прив'язану за плечима. Ще й досі, приголомшена недавньою смертю Матео, вона тепер, мабуть, вперше піддалася загальному настрою, що панував на палубі, і, принісши мені страву, приємно посміхнулася. Лясана не приховувала своєї симпатії, відкрито дивлячись то мені в обличчя, то на мої руки, що тримали кермо. Я бачив, що руки мої немовби якось загадково запалювали її, і тому запитав Арнака та Вагуру, які були тут же, що цікавого побачила Лясана в моїх руках.

У відповідь вона близько підійшла до мене, сміливо поклала свої долоні на мої руки і співуче промовила:

— Міцні руки, добрі руки!.. Можна їм довіритись!

Я живо відчув теплий і приємний дотик її маленьких долонь.

— Слухай! — вигукнув я. — Ти так мене скувала, що я не можу кермувати.

— Хіба сильна людина дасть себе так швидко скувати? — запитала вона якось збентежено. — Такі слабенькі долоні, як мої, і можуть скувати? А може, я помилилася, може, ти слабкий?

Вона жартома оглядала свої руки, які все ще лежали на моїх, а потім дуже пильно подивилася мені в обличчя.

— Може, я й справді слабкий перед тобою, — визнав я.

Лясана, лукаве створіння, зазирнула так щиро і запально мені в очі, що я аж розгубився і відчув, як наче мурашки пробігли по спині.

— Ні, ти не слабкий! — впевнено сказала індіанка, оглядаючи мене з голови до ніг.

— Чому ти так думаєш, Чарівна Пальмо?

— Я бачу це по твоїх очах. Вони запалали, мов у ягуара… Як ти називаєш мене?..

— Чарівна Пальма!

Вона на хвилину замислилася.

— Якщо ти мене так ніжно називаєш, то ти зухвалий мисливець! — сказала Лясана з загадковим виразом обличчя, в якому пустотливість наче змагалася з поважністю, і невідомо було, що переважало.

— Чому це я зухвалий?

— Бо… не злякався мене…

Лясана голосно, дзвінко засміялась і випустила мої руки.

— А для цього хіба потрібна була така зухвалість? — запитав я.

— Я думаю, що так…

— Ні. Тільки добре око і трошечки здорового глузду…

Та індіанці прийшла в голову якась нова, забавна думка. Вона з втіхи аж заплескала в долоні.

— Скажіть йому, — звернулася Лясана до Арнака і Вагури, які перекладали нашу веселу розмову, — скажіть йому, що коли повернемося до наших селищ, його чекає дуже приємна несподіванка, дуже приємна!

— Цікаво, що ж це таке?

— Ми дамо йому найвродливішу дівчину в дружини. Нехай вона відчує його міцні, добрі руки!

Я зробив вигляд, ніби дуже зрадів такій солодкій перспективі, але потім похитав головою.

— Що? Це тобі не до смаку? — глузуючи, ніби засмутилася Лясана.

— До смаку, до смаку, коли це буде, як ти кажеш, найвродливіша дівчина. Але, — засмутився я, — чи є там, у ваших селищах, якісь пальми?

Всі довкола оторопіли, не розуміючи, що спільного мають пальми з дівчатами, одним словом: де Рим, а де Крим, як колись в дитинстві часто казала моя мати.

— Пальми? Пальми є… кокосові пальми та інші, — пояснив Вагура.

— Ах! —