Віннету І - Карл Фрідріх Май
— А також нечисте сумління!
Генрі здивовано подивився на мене, а потім запитав:
— Нечисте сумління? Чому?
— Вам не здається, що вбивця повинен мати нечисте сумління?
— Ну, знаєте! Ви хочете сказати, що це я вбивця?
— Наразі ще ні, але незабаром станете, бо сприяння вбивству — це такий самий злочин, як і саме вбивство.
— Чорт забирай! Я не збираюся сприяти вбивству.
— Одному вбивству? Я говорю про масові вбивства! Ви тільки подумайте: якщо ви сконструюєте рушницю, яка може випустити одну за одною двадцять п’ять куль, і ця рушниця потрапить до рук першого-ліпшого ідіота, то вже незабаром по всіх околицях, у прерії, у лісах і долинах, у горах, всюди почнуться вбивства за вбивствами. Бідних індіанців вистрілюватимуть, як койотів[13], і через кілька років не залишиться жодного індіанця! Ви хочете мати це на своєму сумлінні?
Він мовчки дивився на мене.
— А оскільки, — продовжував я, — кожен може придбати цю смертоносну зброю за гроші, то ви за дуже короткий час продасте тисячі таких гвинтівок, із яких перестріляють усіх мустангів[14] та буйволів, а також усю іншу звірину, чиє м’ясо їдять червоношкірі. Сотні, тисячі мисливців, озброєні вашими гвинтівками, вирушать на полювання на Дикий Захід. І кров людей та тварин потече рікою, і вже незабаром території по обидва боки гір вилюдніють.
— Жах! — викрикнув він. — Ви справді лише нещодавно приїхали з Німеччини сюди?
— Так.
— І ніколи раніше тут не були?
— Ні.
— Отже, цей юнак — цілковитий ґрінгорн! Але ще й дозволяє собі говорити так, ніби він прабатько всіх індіанців і живе тут уже тисячі років! Дитинко, не думайте, що ви можете залякати мене! Навіть якщо все й справді так, як ви кажете, мені нікóли б не спало на думку відкрити фабрику зброї. Я — самотній чоловік і хочу таким залишитися. І не маю ні найменшого бажання злоститися через сотню, а то й більше робітників.
— Але щоби заробити гроші, ви могли би запатентувати ваш винахід і продавати його.
— Це зачекає, сер! Досі я завжди спромагався заробити на все, що мені потрібно, тож думаю, що й надалі зможу не бідувати без жодного патенту. Але досить на сьогодні, йдіть додому! Я більше не хочу вислуховувати писк пташеняти, яке спершу має навчитися літати, а вже потім свистіти чи співати.
Я зовсім не ображався на ці його слова. Він просто був таким, і я добре знав у ньому цю рису. Він симпатизував мені і прагнув допомогти всім, чим міг. Тож я подав йому руку, він міцно потиснув її, і я пішов собі геть.
Я ще не підозрював, яким важливим цей вечір стане для мене, а ще менше здогадувався про ту роль, що її важкий карабін, з яким ходили на ведмедя, а також ще не готовий штуцер Генрі відіграють у моєму подальшому житті. Але я тішився від передчуття завтрашнього ранку, бо справді багато і влучно стріляв і був переконаний, що витримаю випробування свого старшого друга.
Вранці, рівно о шостій, я був у нього. Він уже чекав на мене і подав мені руку, хоч на його постарілому і загрубілому обличчі блукала іронічна посмішка.
— Вітаю, сер! У вас на обличчі впевнений вираз майбутнього переможця! Ви думаєте, що вам удасться влучити в мур, про який я говорив учора ввечері?
— Я сподіваюся, що так.
— Гаразд, тоді ходімо! Я візьму з собою легшу зброю, а ви — карабін. Мені щось не хочеться носити важке.
Він повісив через плече легку дубельтівку, а я взяв старий карабін, який йому не хотілося носити. Коли ми опинилися на тому місці, де він зазвичай стріляв, то він спершу зарядив усю зброю, яка була в нас зі собою, а потім зробив сам два постріли з рушниці. Далі настала моя черга. Я вперше тримав у руках цей карабін, але влучив уже з першого пострілу у край чорного кола мішені. Другий постріл був уже більш влучним. Третій поцілив точно в середину чорного кола, а всі наступні кулі проходили в цю дірку одна за одною. І здивування Генрі зростало з кожним пострілом. Мені довелося випробувати ще й легку рушницю, і коли він побачив такий самий результат, то сповнився подиву і захоплення.
— Або у вас вселився диявол, сер, або ж ви народилися, щоби стати справжнім вестменом
