Віннету І - Карл Фрідріх Май

рас. ">[8]. Ґрінгорн курить цигарки і зневажає тих, хто курить люльку та спльовує. Якщо ґрінгорн дістає ляпаса від ірландця, то біжить до судді замість, як це зробив би на його місці кожен справжній янкі, просто застрелити негідника на місці. Ґрінгорн плутає слід індика з ведмежим, а тендітний спортивний човен — із лайнером, який курсує по Міссісіпі[9]. Ґрінгорн соромиться виставляти свої брудні черевики на коліна інших подорожніх і не наважується сьорбати, як буйвіл, поїдаючи свою зупу. Ґрінгорн волочить зі собою у прерію мачулку завбільшки з велетенський гарбуз і десять пудів мила, і все це лише задля додержання чистоти тіла, а до цього докладає ще й компас, який уже на третій або на четвертий день показує в усі можливі напрямки, тільки не на північ. Ґрінгорн нотує собі вісімсот індіанських висловів, а коли дорогою зустрічає першого-ліпшого червоношкірого, то усвідомлює, що вчора відправив усі ці записи в конверті додому замість листа рідним, а лист натомість залишив собі. Ґрінгорн купує порох, а коли хоче зробити перший постріл, то зауважує, що замість пороху йому продали тирсу. Ґрінгорн протягом п’яти років вивчав астрономію, а проте може як завгодно довго дивитися на зоряне небо і не розуміти, котра година. Ґрінгорн так незграбно запихає собі за пояс ножа Боуї[10], що коли нахиляється, то лезо коле йому в стегно. Ґрінгорн розводить посеред лісу Дикого Заходу[11] таке сильне вогнище, що полум’я підіймається вище дерев, а потім, коли його знаходять і вбивають індіанці, дивується, як же їм вдалося його знайти. Ґрінгорн — це ґрінгорн, і таким ґрінгорном був тоді і я.

Але Ви не подумайте, що я знав або мав хоч найменшу підозру, що таке образливе прізвисько може стосуватися й мене! О ні! Бо найприкметнішою особливістю кожного ґрінгорна є те, що «зеленими» він може вважати усіх, але тільки не себе самого!

Навпаки, я вважав себе надзвичайно розумним і досвідченим, бо ж, як то кажуть, здобув вищу освіту й ніколи не боявся іспитів. А те, що життя стає справжньою і єдиною школою, в якій ти щодня і щогодини мусиш складати іспити перед серйозною комісією, про це я тоді у своїй юності і не здогадувався. Мені було тісно на батьківщині, я мріяв розширити горизонти, щоби згодом краще дбати про своїх близьких. Це, а також вроджений потяг до дії привели мене за океан до Сполучених Штатів, де на той час були набагато кращі умови для юнака, який хотів чогось досягнути в житті. Я міг би знайти собі непогане місце у східних штатах, але мені кортіло на захід. То тут, то там я заробив трохи грошей і незабаром прибув до Сент-Луїса[12], зовні бездоганний і з почуттям великої радості та відваги. Доля привела мене в німецьку родину, де я влаштувався домашнім учителем. У цьому колі обертався такий собі дивак містер Генрі: він виготовляв зброю і виконував свою роботу з самопосвятою справжнього митця, зі старосвітською гордістю називаючи себе містером Генрі, зброярем.

Цей чоловік дуже любив людей, хоча зовні скидався радше на людиноненависника: він ні з ким не дружив, окрім уже згаданої родини, і навіть зі своїми клієнтами спілкувався так грубо і фамільярно, що вони зверталися до нього лише тому, що його вироби вирізнялися надзвичайно високою якістю. Він втратив дружину і дітей через якесь жахливе нещастя, але ніколи не розповідав про це, хоча з його натяків я зрозумів, що вони загинули під час бандитського нападу. І саме це зробило його таким брутальним. Він, мабуть, і сам не здогадувався, що став справжнім хамом. Але в глибині душі він був м’яким і добросердим, і я часто бачив, як зволожувалися його очі, коли я розповідав про свою батьківщину і домашніх, за якими сумував і досі сумую.

Чому він, цей старий чоловік, відчув таку симпатію саме до мене, чужого йому юнака, я не знав, аж поки одного разу він сам не зізнався мені. Відколи я жив у цій родині, він став заходити частіше, ніж раніше, слухав мої уроки, опісля розмовляв зі мною, а одного разу взагалі запросив мене до себе у гості. Такої честі ще не дочекався ніхто з його знайомих, тож я теж боявся зловживати цим дозволом. Але йому явно не сподобалася моя стриманість. Я ще досі пам’ятаю його розлючене обличчя, яке побачив, прийшовши одного вечора до нього, і тон, яким він розмовляв зі мною, навіть не відповівши на моє привітання.

— Де ви пропали вчора, сер? — визвірився він на мене.

— Я був удома.

— А позавчора?

— Також удома.

— Он як! Не говоріть дурниць! Такі зеленороті пташенята, як ви, ніколи не сидять у власному гнізді. Вони завжди пхають свого дзьоба всюди, тільки не туди, куди слід!

— А куди слід, поясніть, якщо вам не складно, що саме маєте на увазі?

— Сюди! До мене! Зрозуміло? Я вже давно збирався дещо вас запитати.