Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Але справді шкода, сер, що ви з Вашою силою присвятили себе книгам. Вам слід було би займатися спортом!

— Я займався.

— Займалися?

— Так.

— Боксом?

— У нас це не поширено, але гімнастику й боротьбу я засвоїв непогано.

— А їзда верхи?

— Також!

— Фехтування?

— Я давав уроки.

— Сер, не перебільшуйте!

— Спробуємо?

— Дякую! Мені достатньо попередньої демонстрації! А взагалі-то мені час працювати. Сідайте на своє місце!

Він повернувся на свою лавку, а я виконав його наказ. Наступна розмова була доволі примітивною. Здавалося, Генрі думає про щось важливе. Раптом він підняв голову від роботи і спитав:

— Ви вивчали математику?

— Це була одна з моїх улюблених наук.

— Алгебру, геометрію?

— Звичайно.

— Геодезію?

— Навіть із задоволенням. Я частенько ходив довкола з вимірювальними пристроями просто для власної втіхи.

— А міряти ви вмієте, по-справжньому?

— Так. Я міряв як у гірських місцевостях, так і на рівнинах, хоч не можу стверджувати, що я професійний землемір.

— Добре, дуже добре.

— Чому ви про це питаєте, містере Генрі?

— Бо в мене є для цього причини. Зрозуміло? Вам наразі про це знати не потрібно. Дізнаєтеся, коли прийде час. Я повинен спершу — гм, повинен пересвідчитися, що ви справді вмієте стріляти.

— То випробуйте мене.

— Так і зроблю, не сумнівайтеся. Коли у вас завтра вранці починаються уроки?

— О восьмій.

— То приходьте о шостій до мене! Ми підемо туди, де я випробовую свої гвинтівки.

— Чому так рано?

— Бо я не хочу довше чекати. Мушу чимшвидше довести вам, що ви — справжній ґрінгорн. Але зараз досить! У мене є інші справи. Набагато важливіші.

Здавалося, що він закінчив працювати із замкóм і витягнув із ящика залізний багатокутник, кути якого почав шліфувати. Я побачив, що кожна з численних сторін має отвір.

Він так зосередився на цій роботі, що наче й забув про мою присутність. Його очі блищали, і коли він час від часу дивився на свою роботу, я бачив на його обличчі майже любовний вираз. Цей шматок заліза, здається, мав для нього особливу цінність. Мені було цікаво довідатися чому. Тож я запитав у нього:

— З цього також буде якась деталь рушниці, містере Генрі?

— Так, — відповів він після паузи, так, ніби спершу мусив пригадати, що я досі тут.

— Але я не знаю жодного виду зброї, яка мала б таку деталь, — зауважив я.

— Повірте мені. Ще буде така зброя. Називатиметься марка «Генрі».

— Ага, новий винахід?

— Так.

— Тоді вибачте, що питаю. Це, мабуть, таємниця?

Він довго вдивлявся в усі отвори, повертав шматок заліза у різні боки, кілька разів приставляв його до замкá.

— Так, це таємниця. Але я вам довіряю, бо знаю, що вмієте мовчати, попри те, що ви — абсолютний ґрінгорн. Тому я скажу вам, що це буде. Це буде штуцер із багатьма зарядами, на двадцять п’ять куль.

— Неможливо!

— Мовчіть! Я не настільки дурний, щоби братися за щось неможливе.

— У такому разі вам справді потрібні отвори для всіх двадцяти п’яти куль!

— І вони в мене є.

— Але тоді вся ця конструкція стане такою громіздкою і незручною, що важко буде стріляти.

— Усі ці отвори — в одному блоці, він дуже зручний і зовсім не заважає. Ось цей шматок заліза — це і є такий блок.

— Гм! Я не дуже розуміюся на тонкощах вашого фаху, але скажіть, будь ласка, як ви впоралися з перегрівом? Хіба така рушниця не перегріватиметься?

— Ні. Матеріал, із якого зроблений замóк, і спосіб його виготовлення — це моя таємниця. А, до речі, хіба завжди необхідно робити всі двадцять п’ять пострілів один за одним?

— Доволі рідко.

— Ну власне! У цьому блоці міститься куля, якою рухає спеціальний механізм. У двадцяти п’яти отворах усередині міститься відповідна кількість патронів. Під час кожного пострілу куля підсовується