Джури козака Швайки - Володимир Григорович Рутковський
Звідкілясь випірнув і зупинився Демко Дурна Сила. Тепер у ньому важко було впізнати колишнього вайлуватого воронівського хлопця. І без того високий на зріст, Дурна Сила, здається, за цей рік повищав чи не на цілу голову. І плечі стали такі, що в двері він міг пройти лише боком.
Схоже, Демко теж не одразу впізнав хлопців. Принаймні, якусь хвилину розглядав їх з таким виглядом, наче вперше побачив. Нарешті широко посміхнувся і вигукнув:
- Ну, хлопці, і витягнулися ж ви! Як ті дубки.
Себе Дурна Сила, мабуть, вважав уже справжнім дубом.
- Хочете, покажу наш острів? - запитав він.
І не без гордощів додав: - Мене тут усі знають!
І справді, Демка знали добре. Коли вони проходили повз чоловіків, майже на кожному кроці чулося:
- О, наш Манюня заявився!
Або:
- Хлопчику, щось ти погано ростеш. Може, мало каші їси?
- Це вони так жартують, - посміхаючись, пояснив Демко товаришам.
А коли вони лишилися самі, попрохав: - Ви от що, хлопці… Не кажіть, як мене дражнили в селі, гаразд?
- Це ти про Дурну Силу? - уточнив Грицик.
- Еге ж. Розумієте, дурна сила - вона і є дурна. А от Манюня - це зовсім інше.
- Чому ж інше?
- А тому. На острові тільки п’ять чоловіків можуть мене подужати. Але вони вже виросли, а я, кажуть, ще ні. Тому й кличуть мене Манюнею.
Хлопці пройшли повз добрий десяток куренів, аж доки зупинилися біля крайнього, що стояв на піщаному березі.
- Ми його з дідом для наших збудували, - гордо повідомив Демко Манюня. - Так і назвали - воронівський курінь.
Зсередини курінь видавався ще більшим, ніж ззовні. Під стінами лежали оберемки прив’ялої трави. Пахло чебрецем і м’ятою. Тут могло розміститися десятків зо п’ять народу.
- Та ж воронівських поки що стільки не прийшло, - сказав Грицик і з розгону гепнувся на найбільший оберемок. - Навіщо такий великий?
- Це тільки напочатку так здається, що завеликий, - відказав Демко і гепнувся на сусідній оберемок, та так, що курінь аж задвигтів. - А потім буде замалим. Так дідо казали.
- І добре, що великий, - сказав Санько й осідлав третій оберемок. - Нам більше місця буде.
Нагуцавшись досхочу, хлопці вийшли з куреня і подалися туди, де дзвеніли десятки шабель. То досвідчені козаки перевіряли, на що здатні прибульці.
- Як твої? - витираючи спітнілого лоба, запитав Вирвизуб Швайку. - Вміють тримати шаблю?
- Та ніби вміють, - відказав Швайка. - Принаймні, задніх пасти не будуть.
- Це добре, - сказав Вирвизуб і знову повернувся до прибульців: - Ану, хто наступний?
Наступним виявився якийсь дебелий невмійко. Не встиг він підняти шаблю, як та вилетіла йому з рук.
- Що ж ти, друже? - розчаровано сказав Вирвизуб. - Схоже, навіть не знаєш, яким кінцем її тримати.
- Та це я знаю, - знітився невмійко і підібрав шаблю. - От тільки ще махати нею не навчився.
- Це ж чому? - запитав Вирвизуб. - І звідкіля в тебе шабля взялася? На дорозі знайшов, чи що?
- Та… - ще більше знітився невмійко. - Там у нас челядник панський того… викаблучувався. Накинувся на мене. А я саме сіно корові ніс. То вилами його той… прохромив. А потім узяв цю його шаблюку і втік сюди.
- А вила ж чому не прихопив з собою?
- Ге… та який же козак з вилами? - розтяг у посмішці вуста невмійко.
Якусь мить Вирвизуб роздумував.
- Коли так, то підеш спочатку кашу варити, - нарешті вирішив він. - І поки не навчишся тримати в руках шаблю - від казанів ані кроку, зрозумів? Не треба свою голову дурно підставляти під бусурманську кривуляку.
- Тоді я краще знову за вила візьмуся…
- Е, ні,- пирхнув Вирвизуб. - Що ж то за козак з вилами? Курям на сміх.
До тих, хто тримав у руках ріжно чи довбню, Вирвизуб ставився з неприхованою повагою.
- Ну вас к бісу, - казав він. - Ще прохромите, мов хруща. Або шаблю мені зламаєте. Ідіть оно краще до Манюні.
І він показував на Демка, котрий спирався на важкеньку довбню, що невідь-як опинилася в його руках. За змаганнями уважно стежив дід Кібчик.
- Цей підійде, - казав він. - Гарний рубака буде. І знову стукіт шабель - частий, іскристий.
- Підійде, - виносив свій черговий присуд дід Кібчик. - А цей, мабуть, ще мало каші їв. Нехай поки біля казана повправляється.
Засмаглий молодик, у якого перед цим Вирвизуб трохи не вибив шаблю з рук, благально схилився перед дідом.
І тільки Швайка помітив у його очах насмішкуватий блиск.
- Дозвольте ще трохи, діду, - сказав він. - Я здібний, швидко навчуся.
- Ні, - втрутився Вирвизуб. - Правильно дідо кажуть. Мало каші їв.
- Не мало, - заперечив Швайка. - То він придурюється. А сам тільки й чекав, доки ти розслабишся. Тоді виб’є шаблю з рук.
- У мене ще ніхто не вибивав, - образився Вирвизуб. - Зроду такого не було.
- Не було, то буде, - посміхнувся незнайомець.
- Це ти мені таке кажеш? - спаленів Вирвизуб. - Мені? Ану, тримайся, вражий сину!
Звитяжці зчепилися не на жарт. І зліва вціляли, і навхрест мірялися. Відстрибували один від одного, мов від змії - і знову налітали, наче коршуни.
Шалено свистіли шаблі, і тільки іскри показували, де вони тільки но зустрілися. І якби під козацькими ногами був не вологий мох, а суха трава, то, мабуть, уже давно спалахнула б пожежа.
- Тю на вас! - лайнувся нарешті дід Кібчик, коли супротивники в запалі ледь не збили його з ніг. - Вискочив, як курка з-під собачої валки!
- Щось ми й справді, друже, загралися, - схаменувся Вирвизуб. - Як тебе звати?
- Охрім, - відказав смаглявий і нігтем спробував шаблю, чи не дуже затупилася.
- А звідкіля прибився?
Охрім блимнув очима на козаків, відвів Вирвизуба убік і сказав:
- Черкаський я буду. Чув про такого пана Дашкевича?
- Чув. Міцний ніби дядько. А ти що - від нього втік?
- Навпаки, благословив він мене, - відказав Охрім і ще раз повів очима навколо. - А заодно, каже, піди й розвідай, що там за люд збирається. Хотів би він з вами у злуку увійти. Бо дуже вже на татарів лютий. Допекли вони йому.
Вирвизуб задумливо чвиркнув щербатим зубом.
- Отже, й пани з нами, - сказав він. - Шкода лише, що мало їх. Стій,