Джури козака Швайки - Володимир Григорович Рутковський

- Та ні, - заперечив Швайка. - Це хтось нашого штибу, інакше Барвінок поводився б не так. Ви ось що, хлопці… Я зараз піду туди, а ви скрадайтеся за мною.

Край невеликої галяви палахкотіло багаття. Довкола нього сиділо з десятеро чоловік. Вони насторожено повернули голови до самотнього прибульця. Зненацька один з них скочив на ноги і вигукнув:

- Швайка! А щоб ти скис!

- А, Мацик! - відгукнувся Швайка і ступив до гурту. - Що, чекаєте, поки схоплять татари?

Мацик посміхнувся.

- Не думав я, що ти так швидко втратиш вивідницький нюх! - сказав він. - Невже не помітив нашої сторожі?

- Та ніби помітив, - відказав Швайка.

- А де вона, га? З якого боку?

- Зараз вискочить…

Швайка ледь чутно свиснув. У гущавині щось загрозливо загарчало, і в ту ж мить з-за високого куща глоду сполохано випурхнув кремезний чоловік.

Швайка насмішкувато пирхнув:

- Ну й полохлива в тебе сторожа, Мацику!

- Ніби ти не злякався б, - засоромлено почав виправдовуватися вартовий. - Стою, видивляюся, аж очі на лоба лізуть. А тут як гаркне щось біля самісіньких штанів! А вони, розумієш, в мене єдині… О, та це ж вовк! - вихопилося у вартового, коли Барвінок вийшов на галявину і усівся біля Швайкових ніг.

- Звісно, вовк, - згодився Швайка. - А ти гадав, що то був ведмідь?

- Привіт, друже, - сказав Мацик Барвінкові. І пояснив тим, хто сидів навколо багаття: - Це він врятував мені життя. Ось, візьми, скуштуй, - і він витяг із клунка шмат якоїсь печені.

Швайка поворушив гілкою в багатті, запитав:

- До Вирвизуба розігналися?

- До нього, куди ж іще, - відказав Мацик, спостерігаючи за тим, як їсть Барвінок. - Ото коли розігнав нас дід Кібчик по селах, подався і я до своєї Ковалівки. Почав розповідати про те, як дали чосу татарві - аж тут на мене налетіло трійко панських посіпак. Мовляв, чом зманюєш народ? Ну, я дав їм у зуби, звісно. Затим зібрав найкращих хлопців, то й ідемо оце козацької саламахи скуштувати.

Швайка прискіпливо оглянув Мацикове товариство й поцікавився:

- Ви що - тільки ложки для саламахи взяли?

- Чому тільки ложки? - запитав полохливий вартовий.

- Та щось малувато шабель бачу.

Вартовий виставив уперед ріжно, яким можна було б підняти півкопиці.

- А це ж тоді що? - запитав він.

Швайка зиркнув на ріжно, стенув плечима.

- Для сіна добре. Але ж ногайці - не сіно.

- Яньо цим ріжном двох ногайців заколов, - втрутився Мацик. - Як хрущів прохромив.

- А їхні шаблі я роздав хлопцям, - сказав Яньо. - Навіщо вони мені? - І він любовно погладив вичовганий до блиску держак.

- Тоді інша річ, - згодився Швайка. - Але коней щось не бачу.

- З кіньми гірше, - почухав потилицю Мацик. - Коні вдома залишилися, бо там без них як без рук. А собі позичимо у татар.

- А коли татари не згодяться? - запитав хтось із канівецьких.

- Згодяться, куди вони дінуться. Хлопці на них зараз люті, мов ті чорти.

- Хто зараз не лютий, - зітхнув Мациків сусіда.

- Еге ж, - підхопив Мацик. - Тому і йдемо до Вирвизуба.

Темнішало. Язики полум’я шугали угору. Санько приліг поруч з Грициком. Барвінок підійшов до них, покрутився трохи і влаштувався посередині.

Нараз від дороги долинуло:

- Пугу!

- Ще один, - сказав Яньо.

Проте він помилився. До вогнища підійшло п’ятеро.

- Куди зібралися, братове? - запитав передній.

- Туди, куди й ви, - відказав Мацик. - До Вирвизуба. А самі звідкіля будете?

- З Берестового, може, чули? Це під Галичем. Дізналися, що взимку бусурманів трохи полоскотали, то чом, гадаємо, і влітку цього не зробити? О, то й вовки вже з вами? - здивувався він, коли побачив, як поміж хлопців насторожено звівся Барвінок. - Ну й часи настали! Навіть звірина йде на татарина…

НА БОБРОВОМУ ОСТРОВІ

На четвертий день на обрії замаячіла Кам’яниця. Трохи пізніше з-за лози вигулькнули вартові.

- Татари, чи що? - приставивши долоню до лоба, запитав Мацик.

- Аби татари, то за ними вже давно здійнялася б курява, - заперечив Швайка. - Ні, то хтось із наших.

Він не помилився. Верхові повільно їхали назустріч. Незабаром Санько в передньому упізнав Остапа Коцюбу. Поруч з ним раз у раз виринала з трави голова Куцого.

- Як ти сюди потрапив? - почоломкавшись, запитав його Швайка. - Ти ж ніби з хлопцями збирався за пороги.

- Були ми з братчиками й там. Та потім вирішили, що цього літа тут буде веселіше. Тож і перебралися сюди.

- А Штефан де?

- У таборі. Просив мене повартувати замість нього. Бо йому, бач, ніколи. Підбирає загін з нових гарних хлопців. Коли хочеш, і тобі може вділити.

- Не треба мені нікого. Самому в татарському степу набагато краще, - відказав Швайка.

Острів, куди Остап направив Швайкових товаришів, називався Бобровий. Був він доволі великий - з одного кінця ледь виднівся інший. На ньому поодинці росли вигинисті дуби, над водою погойдувалися очерети та ліщина. Поміж дубів виднілося зо два десятки просторих куренів. А от від бобрів, здається, й сліду не лишилося. Чи то вже винищили їх, чи самі подалися світ за очі. Та й не дивно, адже на острові зібралося кілька сот людей. І всі були при ділі. За очеретами роздягнені братчики з галасом заводили неводи. Тут же рибу розтинали і в’ялили під спекотним сонцем. Чоловіків з тридцять нічної сторожі відсипалися в холодку. Пахло димом. Біля казанів куховари патрали дичину, і пір’я розліталося довкола, наче пухнасті листопадові сніжинки.

- Захотілося, розумієш, хлопцям свіжини, - пояснив Остап. - А то все саламаха та саламаха.

Поміж казанами походжав голий до пояса дід Кібчик і бурчав на кашоварів, що не так готують. А сам раз у раз позирав у бік Вирвизуба, котрий над берегом випробовував прибульців. Уздрівши Швайку з хлопцями, забув про все і, наче молодий, кинувся до них.

- А я вже думав, що з вами щось трапилося! - ще здалеку гукнув він. - А як там Кудьма?

- Нема вже діда, - глухо відказав Швайка. - Померли дідо. Визволили мене з пазурів Кобильського і померли.

- Он як… - дід Кібчик незмигно задивився на неозору дніпрову гладінь. - Так, казав він про це. Оце, каже, як зберетеся великим гуртом, то можу й перебратися до своїх батьків… Що ж, гарне життя прожив Кудьма.