Джури козака Швайки - Володимир Григорович Рутковський
Санько їхав у гурті воронівських хлопців. Після того, як поховали діда Кудьму, козаки почали роз’їжджатися. Остап з Куцим подалися за свої пороги, інші теж рушили збирати охочих до козакування. Останнім полишив Вовкулацький кут Пилип Швайка. Тепер у нього було два джури.
- Ну, куди я тебе подіну? - бідкався Пилип перед згорьованим Саньком. - Згодом, може, ти й заміниш нашого діда, а поки що тобі треба якнайшвидше вибиратися з цього гнилого болота. Замалий ти ще для волхвування. Тож поїдьмо краще до наших братчиків, а там видно буде…
Але спочатку Швайка вирішив зазирнути до Воронівки.
- Не годиться нам cамим вирушати до Вирвизуба, - пояснив він хлопцям. - Усі мої друзі збирають людей, а ми що - гірші?
Зустрічати їх збіглася ледь не вся Воронівка. У селі були чомусь певні, що ні Грицика, ні Санька вже давно немає в живих. А тут на тобі - приїхали такі гарні хлопці в кожушках, у нових чоботях і на власних конях. Спражні тобі паничі, а не звичайні воронівські хлопці!
Однолітки хвостом бігали за Грициком, ловили кожне його слово. Всі воронівські дівчатка потайки закохалися в нього. А от за Саньком ніхто не ходив і не закохувався. Бо як взяла його мати додому, то так і не відпускала до самого від’їзду. Все годувала його та обмивала то радісними, то гіркими сльозами.
Гарно було у Воронівці. І спокійно. Панові Кобильському тепер було не до Грицика з Саньком. Після того, як його віддухопелив - проти своєї волі - Тишкевич, пан як поїхав до Канева з сорому, то так і досі не вертався, і казали, що повертатися не збирається. Тож воронівці не без підстав почали вважати, що на їхню вулицю прийшла довгождана воля.
А коли Швайка розповів землякам про те, як хоробро бився з татарами дід Кібчик та інші воронівські козаки, піти до плавнів вирішили ледь не всі. Але Швайка був перебірливий.
- У тебе, дядьку, вже сивина світить, - казав він одному. - От коли будемо збирати народне рушення - тоді тебе першого покличу, а поки що грій свої кісточки на сонечку та сій зерна для своїх онуків.
Не приймав він і тих, хто мав сім’ї.
- Краще вирощуйте нам козаків, - казав.
Не приймав він і Грицикових ровесників.
- Спочатку навчіться витирати носи, - радив він їм.
А приймав Швайка до свого гурту лише таких, як і сам, відчайдухів. Таких у Воронівці зібралося зо два десятки. До них у день від’їзду прибилося майже стільки ж михайлівських та канівецьких хлопців.
Вирішив було покозакувати і бугай Петрик. Він якимось чином рознюхав, що його малий хазяїн повернувся в село, і останніми днями не відходив від Грицика ні на крок. А коли воронівці попрощалися з рідними і рушили в дорогу, Петрик теж подався з ними. Лише біля Сули завагався і повернув назад. Мабуть, Швайка з Грициком якось довели йому, що негоже полишати без нагляду таку велику сім’ю, бодай і коров’ячу.
Коли виходили з Воронівки, Санько раз по раз озирався на маму. Шкода її було, ой, шкода! Від тепер вона залишилалася самісінька на цілий світ. Так чіплялася за повід, так плакала, що і в каменя, мабуть, сльози закапали б, не те, що в Санька. І якби Швайка не нагадав їй, що пан Кобильський напевне ще вернеться - так би й не відпустила Санька.
Санько важко зітхнув. Проте день стояв такий погожий, птахи співали так весело, що поганий настрій швидко розвіявся. Санько під’їхав до Грицика, який усе ще смоктав свою кривулясту гілочку, і сказав:
- Пам’ятаєш, Грицику, як ми минулого року втікали з Воронівки?
- Так то ж було минулого року, - поважно, як і на лежить людині з люлькою, відказав Грицик. - А те пер, бач, скільки нас! Тепер нам ніякий татарин не страшний.
Вийняв гіллячку з рота, сплюнув на землю і озирнувся на воронівців. Ті їхали впереміж з канівецькими та михайлівськими і збуджено гомоніли поміж собою. І майже не роззиралися довкола. Вони вірили, що Швайка все одно перший угледить небезпеку.
Грицик докірливо похитав головою. Що ж воно буде, коли Швайка знову подасться у татарський степ? Проте вголос нічого не сказав. Не гоже меншому, навіть джурі такої поважної людини, як Швайка, робити зауваження старшим. Тож він знову смикнув за повід, і його кінь наздогнав Вітрика.
- Про що ти зараз думаєш, Пилипе? - запитав Грицик. - Про татарів, еге ж?
- Та ні. Думаю оце, звідкіля беруться такі люди, як Тишкевич. Ет, шкода, що так і не поквитався з ним!
- Ще поквитаєшся, - заспокоїв його Грицик.
- Звісно, поквитаюся. Але коли то буде! А до того він може ще не раз такого накоїти!
Атож, Грицик уже знав, стільки лиха може накоїти чужинський вивідник. Та ще й такий підступний, як Тишкевич.
- Слухай, Пилипе… А що, коли він зараз десь не подалік? І вивідує, куди ж це стільки людей їде.
- Отож бо й воно, - зітхнув Швайка.
- Або знаєш що? Зібрав таких, як і сам, запроданців і десь розбишакує…
- І це може бути, - погодився Швайка. - Ех, попався б він мені трохи швидше!
- Або оце крадеться нишком за нами…
- Ні, цього не може бути, - заперечив Швайка.
- Це ж чому?
- Тому, що Барвінок таких, як він, за версту чує.
І справді, Барвінок поводився так, що Грицик зрозумів - Тишкевича поблизу і духу немає.
Проте десь під вечір Барвінок завмер і сторожко нашорошив вуха. Коли Швайка наздогнав його, вовк запитально глянув на господаря. Отримавши дозвіл, нечутно ковзнув у лісову гущавину.
- Щось побачив? - запитав Володко Кривопичко.
Швайка приклав палець до вуст. Тоді зіскочив з коня і прошепотів:
- Ідіть за мною. Але тихо! І тримайтеся трохи віддалік.
І щез слідом за Барвінком. Проте за кілька кроків воронівці натрапили на нього. Прихилившись до стовбура сосни, Швайка пильно вдивлявся углиб лісу.
- Світло, - прошепотів він, коли воронівці стали поруч.
- Невже татари? - висловив здогад хтось із канівецьких хлопців.
- Навряд, - розсудливо відказав Грицик. - А от Тишкевич
