Джури козака Швайки - Володимир Григорович Рутковський
І лише тоді ясновельможний пан дещо скумекав.
- Це він… - прогарчав пан Кобильський і став рачки. - Це Тишкевич мене… Доженіть його, пся крев! Шкуру спущу-у!
Нажахані челядники, збиваючи одне одного з ніг, наввипередки рвонули до стайні.
КІНЕЦЬ ВОВКУЛАЦЬКОГО КУТА
У лісі за Канівцями Швайка різко звернув з дороги.
- Подивимося, що буде далі, - сказав він.
- Гадаєш, пан кинеться в погоню? - радо запитав Остап і поклав руку на шаблю. - О, це було б гарно! Бо, правду кажучи, я вже трохи занудьгував у ваших краях.
- Про шаблю забудь, - хрипким голосом попередив його дід Кудьма і закашлявся. - Хіба… коли нападуть… тоді виймеш.
Вони стояли за високими кущами. Звідсіля добре було видно натоптану дорогу. Навколо панувала глибока тиша. Лише зрідка її переривало хрипке дихання діда Кудьми.
- Діду, вам зле? - стривожено запитав Швайка. - Може, поїдемо далі?
- Нічого, якось перебудеться, - по хвилі відказав дід. - Та й недовго лишилося чекати.
І справді, за деякий час до них долинув уривчастий цокіт копит.
- Хтось один жене, - прошепотів Остап і знову поклав руку на руків’я шаблі.
- Ти чув, що дідо сказали? - прошипів Швайка. - Нас тут немає, зрозуміло?
Остап лише зітхнув.
- Ет, навіть погрітися не дадуть!
Стукіт копит усе наближався. Нараз повз них, наче вихор, промайнула постать вершника, що раз по раз періщив коня. Це був Тишкевич.
- А зараз буде погоня, - сказав Швайка. Він повернувся до діда Кудьми і посміхнувся. - Ну, діду, ви молодець з молодців! Це ж треба таке устругнути - відшмагати пана руками його найвірнішого холопа! О, тепер бідолашний Тишкевич до кінця своїх днів боятиметься сюди потикатися!
Швайка хотів ще щось додати, проте його голос потонув у шаленому стукоті копит. Ще хвиля - і повз них промайнув гурт челядників пана Кобильського.
- Тепер можна спокійно рушати своєю дорогою, - вирішив Швайка, коли кінський тупіт розчинився в сірих сутінках. - Схоже, цим песиголовцям нині не до нас.
Та все ж, аби менше залишати за собою слідів, рушили льодом звивистої річечки Ірклійки. Їхали повільно. Мела поземка. Дід Кудьма ледве тримався в сідлі. З обох боків його підпирали Швайка з Остапом. Підтримували вони діда лагідно і обережно, наче важко пораненого товариша.
- Тримайтеся, діду, - підбадьорював Швайка старого. - Ось приїдемо додому, наваримо зілля - і вашу хворобу як рукою зніме!
- Ні, Пилипку, не для мене вже те зілля, - з зусиллям відказав дід Кудьма. - Схоже, настав мій час…
- Ну що ви таке кажете? Вам же треба ще Санька навчити!
Дід Кудьма не відповів. Здається, слів Швайки він уже не чув.
Поклали діда в землянці, де жили козаки.
- Тут йому буде краще, ніж у себе, - вирішив Швайка. - Хоч доглянути буде кому.
- А я що - не можу? - образився Санько.
- Можеш, - запевнив його Швайка. - Але нині ти сам ледве на ногах тримаєшся. Я ж знаю, що навіювання дарма не минається. Та й не об тім річ. Ми ж можемо для діда й дичини скільки завгодно роздобути, і молока, коли треба. А ти ж сам не будеш бігати до села й назад?
І Санько погодився. Справді, бігати йому було ніколи. Він цілими днями не відходив від діда. А той, прийшовши до тями, квапився передати хлопцеві все, що не встиг до цього. Проте з кожним днем тихішими ставали його слова, все повільніше він їх промовляв. І все частіше дід лежав з заплющеними очима, і дихав так тихо, що іноді здавалося, ніби життя полишило його. Проте дід знову знаходив сили розплющити очі і поглядом шукав Санька.
- Ох, мабуть, так і не довчу тебе, дитино, - винувато шамкотів він. - Доведеться тобі самому проходити всі науки…
І знову надовго поринав у забуття. Лише час від часу з його пошерхлих вуст злітали нерозбірливі слова. Інколи Санькові здавалося, ніби він розуміє їх. Дід розмовляв з якимись людьми, вмовляв їх не піддаватися татарам.
А потім дід зовсім замовк. Лиш інколи з його заплющених очей стікала каламутна сльоза. Де блукала у ці дні його ворожбитська душа - в сьогоденні, в далекому минулому чи такому ж далекому майбутньому? І чому час від часу стискалася його правиця - та, що тримала колись шаблю? З ким дід Кудьма бився, кого він оплакував? Матір свою, котрої давним-давно вже не було на цьому світі? Вірних лицарів-побратимів, чиї кістки вороняччя рознесло по всіх усюдах?
Цього козаки не знали. Не знав і Санько. Він не відпускав холодну дідову руку і подумки умовляв його:
«Не треба, діду, помирати, не треба! Живіть ще довго-довго. От чуєте: ваші руки теплішають і серце б’ється частіше. Правда ж, діду? І дихаєте ви глибше, глибше… А очі ваші вже розплющуються… отак, отак…»
І, здається, Санькові вмовляння допомогли. Якось уранці дідове чоло почало зволожуватися, очі повільно розплющилися. Дідо поглянув на змарніле Санькове обличчя і ледь помітно всміхнувся.
- Дякую, дитино… - вимовив він понад силу. - Мені знову добре… Та просив би тебе вийти… маю щось Пилипові сказати…
Коли Санько, витираючи мокрі очі, відійшов до дверей, дідо ледь чутно прошепотів схиленому над ним Швайці:
- Зараз я відійду… нічого дитячі сили… переливати в дірявий міх… Бережи хлопців, Пилипку, ідіть за пороги… по Дніпру… а я молитиму за вас Бога…
І дід замовк. Його застиглі очі вже дивилися крізь Швайку.
- Що, заснув? - пошепки поцікавився Грицик, увійшовши до землянки.
- Заснув, - погодився Швайка і повільним рухом зняв шапку. - Вічним сном заснули дідо Кудьма…
МАЦИКОВІ ТОВАРИШІ
Сніги розтанули швидко і дружно. Веселі струмки з тихим дзюрчанням подалися до Дніпра. Щораз тепліше пригрівало сонце і земля просихала на очах. Ліси та діброви вкрилися блідо-зеленавим серпанком, і в них залунали голоси перших мандрівних птахів.
Ополудні піщаною лісовою дорогою пробирався на кошлатих татарських коненятах чималий гурт озброєних чим попало вершників. Поруч з переднім конем - високим, довгастим - неспішно трюхикав вовк. Час від часу вовк нечутно щезав у кущах, а за хвилину так само нечутно випірнав з них далеко попереду. Чекаючи на господаря, вовк знічев’я розглядав якихось комашок, які, опритомнівши після тривалого сну, грілися під сонцем.
Трохи позаду від Швайки їхав його вірний джура Грицик. Як і пристало порядному джурі, він
