Серед дикунів Нової Гвінеї - Микола Миколайович Міклухо-Маклай

29 травня

Дарма що мені боліла й паморочилася голова, я надумав не відкладати моєї подорожі до Енглам-мана і йти ввечері до Гумбу, а відтіля наступного ранку рушити до Енглам-мана. Прийнявши на всякий випадок хіни, я подався до Гумбу в супроводі трьох хлопчиків з цього селища, яким я дав нести потрібні для екскурсії речі. Через те що вже смеркалося, я рушив уздовж морського берега і отак дістався до селища, де при вході мене дожидала молодь Гумбу. Кричачи «Маклай гена» (Маклай іде), «Еме-ме», вони вихопили мої речі в хлопчиків і провели до майданчика, де я побачив справжній бенкет. «Тамо» (дорослі чоловіки) сиділи на барлі, «маласі» (молодь) — на землі коло хатини. Як я дізнався, сьогодні була вечеря на честь чи на згадку померлого, з нагоди чого їли свиню, але самі тільки тамо; маласі ж задовольнялися лише бау. Як «тамо боро» (великій людині) і як гостеві передо мною поставили великий табір з таро й великим шматком свинини. Трохи осторонь, на маті біля багаття, лежав Кум і просив мене допомогти йому: він скаржився на великий біль у боці та в животі. Я дав йому кілька крапель настою опію, і на другий день Кум прославляв мою воду, тобто ліки.

Після вечері коло мене зібралося все селище. Ми сиділи в цілковитій темряві. Багаття не було, а місяць сходив пізно. Мене розпитували про Росію, про доми, свиней, дерева тощо. Потім перейшли до місяця, якого вони, очевидно, плутали з поняттям про Росію, і хотіли знати, чи є на місяці жінки, скільки в мене там жінок; питали про зорі й допитувалися, де саме я бував, тощо.

Кожне моє слово вони слухали дуже уважно. Стало холодно й вогко, і я забажав іти спати. Кілька чоловіків провели мене до великої буамбрамри, що належала Олумові; одному з тубільців, який мав іти зі мною. Більше як половину буамбрамри у довжину займав широкий піл, а другу — два великі бару-ми, тож, щоб пройти, лишалося небагато місця. Я змерз, сидячи на майданчику, і був задоволений, що можу напитися чаю, бо взяв з собою все потрібне для цього. На вогнищі, яке палало серед хатини, швидко закипіла вода. Через те що в буамбрамрі було не досить світла, дарма що вогнище весело палало, я засвітив стеаринову свічку. Відшукавши дошку й накривши її серветкою, я розклав усі речі, потрібні для чаю, тобто невеликий чайник, бляшанку з цукром, другу бляшанку з бісквітами, склянку й ложку. Все це, готування до моєї вечері так здивувало тубільців, що вони навіть не розмовляли, а мовчки з напруженою увагою стежили за кожним моїм рухом. Я так уже звик не соромитись перед десятками очей, спрямованих на мене, що не зважав на них і поспішив випити чай, щоб швидше лягти спочити. Я підстелив ковдру, червоний колір якої та м'якість викликали вибух подиву, і, знявши черевики, ліг на піл. Чоловік п'ять або шість лишалися в хатині й балакали далі, та одного жесту з мого боку було досить, щоб вислати їх усіх геть. Незабаром усе стихло, і я заснув.

Мене збудив шурхіт немовби в самій хатині, проте в темряві годі було щось побачити. Я повернувся й знову задрімав. У сні я почув, що піл легко хитнувся, наче хтось ліг на нього. Не розуміючи нічого й дивуючись сміливості суб'єкта, я простягнув руку, щоб переконатися, чи справді хтось ліг поруч мене. Я не помилився, але, тільки-но торкнувся тіла тубільця, як його рука схопила мою, і я незабаром не міг сумніватися, що поруч мене лежала жінка. Переконаний, що ця оказія була справою багатьох і що тут заплутані батечко й братики, я надумав одразу ж одкараскатися від непроханої гості, яка все ще не випускала моєї руки. Я швидко зіскочив з барли і сказав: «Ні гле, Маклай нангелі авар арен» (Ти йди, Маклаєві жінок не треба). Почекавши, поки моя нічна відвідувачка вислизне з хатини, я знову ліг на своє місце на барлі. Спросоння я чув шамотіння, перешіптування, тиху гутірку поза хатиною, які ствердили мої припущення, що в цій витівці брала участь не сама ця незнайомка, а її родичі та інші. Було так темно, що, розуміється, обличчя жінки не було видно. Другого ранку я, звісно, не вважав за потрібне довідуватися про вчорашній нічний епізод; такі дрібниці не могли цікавити людину з місяця. Проте я помітив, що багато хто знав про нього й про наслідки. Тубільці, здавалось, були так здивовані, що не знали, що й думати.

Хоч я встав годині о п'ятій, та ми зібралися в дорогу не раніш як о восьмій, коли сонце вже піднялося досить високо. Мій багаж я поділив між двома тубільцями, і, незважаючи на те, що кожний ніс не більше як вісімнадцять фунтів або навіть менше, обидва скаржилися, що їм тяжко.

Спочатку лісом, потім між високими бамбуками та відкритим полем, порослим густим унаном, ми прийшли до річки Габенеу, яка в цьому місці була широка й дуже швидка. Вода немов кипіла; я зайшов у неї і тільки за допомогою тубільців, що оточували мене, міг перейти на другий бік. Течія була така сильна, що утримуватися на ногах майже не було змоги. Пройшовши через піщану обмілину, ми знову мусили йти у воді, щоб переправитися через другий рукав. Потім я одягнувся, і ми ввійшли в ліс, де прохолода була дуже приємна після прогулянки під сонцем, вплив якого я добрав способу паралізувати, натираючи собі потилицю, вуха, ніс і щоки гліцериновим желе. Цю операцію я повторюю разів два або й три, тільки-но чую, що шкіра висихає; без гліцерину чи якогось іншого масла або жиру вплив сонячного світла на шкіру в цій країні міг би бути серйозним чи щонайменше неприємним.

Перейшовши невисокий гребінь пагорків, укритий подекуди унаном, години через дві після того, як ми перейшли річку Габенеу, ми підійшли до піщаного берега невеликої річки Альгумбу, що текла між гарними лісистими пагорками. Берег в одному місці являв собою довгу піщану смугу, і моїм супутникам заманулося тут спробувати свою вправність у стрілянні з лука. Вони зняли з пліч свою ношу і пустили один за одним стріли, натягнувши щосили тятиви своїх