Серед дикунів Нової Гвінеї - Микола Миколайович Міклухо-Маклай

з самого ранку юрба моїх знайомих розташувалася перед хатиною. Між ними було також чотири чоловіки із селища Рай. Це селище лежить на південно-східному боці затоки за рікою, і я вперше бачу перед собою жителів з того берега. Зовнішністю та прикрасами вони не відрізняються від тутешніх.

Каїн просив вигострити йому маленьку сокиру. Якось я дав йому уламок заліза з поламаної скриньки. Він дуже спритно зробив держално на зразок звичайних топорищ кам'яних сокир, але, замість каменя, він уклав шматок заліза, який я йому дав, і приладнав його зовсім так, як тубільці приладнують камінь. Він спробував гострити залізо на камені, та це йому не вдалося, через те він і приніс свою нову сокиру в Гарагасі. З цього, як і з багатьох інших таких прикладів, видно, що тубільці радісно приймуть і вживатимуть європейські знаряддя при першій слушній нагоді.

Мої гості сиділи довго, і, нарешті, перед тим як іти, люди Білі-Білі, наслухавшись у Бонгу та в Горенду про мої «табу», що вбивають птахів на високих деревах, а також можуть убивати людей, попросили показати їм «табу» й вистрілити. Люди з Рай-мана дуже боялися і просили не робити цього, тобто не стріляти. Однак інші засоромили їх, і всі почали припрошувати мене задовольнити їхню цікавість. Я погодився.

Коли я виніс рушницю, мої папуаси, як отара баранів, згрудилися близько один одного. Багато хто охопив рукою сусідів, чекаючи страшної події. Коли пролунав постріл, вони всі разом, мов снопи, повалилися на землю; ноги їх так тремтіли, що вони навіть не могли всидіти навпочіпки.

Я вже давно опустив рушницю, коли деякі тубільці наважилися глянути в мій бік, підіймаючи трохи голову й віднімаючи руки від ушей, які вони затулили, тільки-но пролунав постріл. Було цікаво бачити вираз страху на їхніх обличчях: роти були напівроззявлені, язик рухався, але ще не міг виразно вимовляти слова, очі також були розплющені більше, ніж звичайно. Тремтячою рукою багато хто робив знак, щоб я відніс страшну зброю.

Вийшовши знову з хатини, я застав тубільців серед жвавої розмови. Вони передавали одне одному свої враження і, мабуть, дуже хотіли якнайшвидше піти звідси. Я заспокоїв їх, кажучи, що рушниця моя може бути небезпечна тільки для лихих людей, а для добрих, як вони, в мене є тютюн, цвяхи тощо. Коли вони пішли, я подався з рушницею в ліс, де натрапив на трьох тубільців. Один грав на папуаській сопілці із звичайної бамбукової трубки, закритої з двох кінців, але з двома отворами з боків — унизу й угорі. Двоє інших поралися коло грубого гнилого пня, який вони старанно рубали кам'яними сокирами; крихка трухлявина так і летіла на всі боки. З цієї маси випадали білі, жирні личинки, які поточили лежачий стовбур.

Порубавши якийсь час, тубільці спинялись і дуже апетитно жували та ковтали жирні личинки, кладучи їх іноді обома руками в рот. Попоївши вдосталь, вони знову бралися за сопілку, а інші за сокиру. Вони мали дуже веселий вигляд, ласуючи отак і слухаючи музику. Цікаво те, що в різні періоди року тубільці грають на різних музичних інструментах, і це немовби зв'язано з характером вживаної страви, приміром, «тюмбін»[44] вони вживають, коли їдять бау; коли ж їдять аян, тюмбін лежить у них без ужитку, а якщо їдять свиню, то сурмлять у великі бамбукові сурми, б'ють у барум тощо.

29 квітня

Підходячи до Бонгу, побачив витягнуту на берег велику пірогу, зовсім схожу на ті, що їх будують у Білі-Білі. Вона належала жителям Гада-Гада. Побачивши мене, вони попросили посидіти з ними, і хоч бачили мене вперше, але всі знали моє ім'я дуже твердо. Між ними й жителями Мітебог я зустрів людей з дуже симпатичними обличчями. Вираз обличчя деяких молодих папуасів був настільки лагідний і м'який, що такі обличчя, поза кольором шкіри, вирізнялися б навіть між так званими цивілізованими расами.

Мої сусіди мають вигляд далеко суворіший, і поводження їх не таке ввічливе; взагалі вони становлять перехід між остров'янами й жителями гірських селищ. Прикрас у них більше, і зроблені вони далеко ретельніше; мабуть, їхній спосіб життя лишає їм більше вільного часу.

Поки в селищі готували для мене вечерю, я звернув увагу, як виробляли великий бамбуковий гребінь; єдиним знаряддям при цьому була звичайна черепашка. Не можна було не дивуватися терпінню й вправності працівника. Кілька хлопчаків і дівчаток, років восьми й дев'яти, зовсім голі, тягали сухе пальмове гілля, мабуть, на покрівлю.

Коли гості з островів Гада-Гада й Мітебог зібралися в дорогу, я помітив, що між подарунками селища Бонгу, які складалися з великої кількості таро, в кошиках були також порожня пляшка й три цвяхи — як великі коштовності. Отже, речі європейського походження можуть мандрувати далеко й давати, може, привід до неправильних міркувань, припущень тощо.

30 квітня

Після вельми щасливого полювання (мені пощастило забити шість великих птахів за одну годину) я подався до Гумбу, бажаючи спочити й напитися води кокосового горіха; дорогою я помітив кілька дерев з слідами вирізьблених фігур та орнаментів, мабуть, дуже давнього походження.

Прийшовши до Гумбу, я не знайшов жодної душі в цілому селищі, не трапилось навіть жодного собаки.

Улсон дуже зрадів моїй здобичі, запевняючи мене, що він часто почуває голод, але я не дуже здивувався цьому, бо й сам таки частенько почуваю, що недостатньо їм.

2 травня

Насіння кабачків, яке я подарував тубільцям, посіяне місяців два або три тому, дало перші плоди. Туй і Лялу прийшли ранком запросити мене прийти ввечері «попоїсти кабачки»; я був здивований, що вони запам'ятали цю назву, і побачив, що вона увійшла, в загальний ужиток.

Пішовши рано до Горенду, я застав Бонема з іншим тубільцем, який робив паруси до піроги. Виявилося, що Туй прийшов запросити мене, щоб я показав їм,