Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк

— І що? — Бекір—баші підвів на Андрія свої очі.

— Доведеться відрубати вашу мудру голову, щоб вона не дісталася вашим воякам.

— Гаразд, — відповів Бекір—баші. — Я міг би протриматися ще хвилин із п’ятнадцять, але це все одно не врятувало б мене від розгрому. Скажіть тільки, наймудріший з урусіз, який би ви зробили хід після того, як я пішов би пішаком під вашу королеву?

— Я віддав би королеву, а потім зробив би через чотири ходи мат.

— Тоді я здаюсь, найясніший Андрію—баші! Хід пішаком під королеву був би найкращим ходом, якби ви не побачили мата через чотири ходи.

— Отже, наймудріший з найхоробрішіїх приймає мої умови?

— Безумовно, — процідив крізь зуби Бекір.

— Тоді зараз приведуть сюди вашого начальника розвідки і ви дасте йому розпорядження негайно відводити війська на Ячаків…

— А я?

— Як тільки ваші війська будуть у Ячакові, я відпущу вас туди… А тим часом у нас із вами буде ще не одна нагода пограти в шахи. Ви, до речі, сильний шахіст, і я потерпаю, що в наступній партії ви мене поб’єте…

Бібігуль дала—таки по пиці панові Сондецькому — не тільки тому, що він намагався її обняти й поцілувати, а й тому, що душа її була переповнена радістю: вда—лось—таки випустити з—за мурів замку вістку на волю! Тепер її хтось та знайде, а знайшовши, передасть у Переяслав вість від Бібігуль!

Так думала Бібігуль.

І була вона недалеко від істини.

Її єдвабну хустку з вишитим листом до Ціпурин було знайдено через кілька днів. Але канівський селянин, на вгород до якого впав повітряний змій—лист, був неписьменним. Взагалі неписьменних людей у Каневі, як і в інших місцях України, було не так і багато, але були. І от цей неписьменний чоловік, роздивившись, що на єдвабній хустці, вимоченій у киселі, є крім узорів ще й якісь літери, пішов до замку в надії стріти когось із письменних людей, щоб вони подивилися на його знахідку та спробували прочитати, що там написано. Дядькові стрілася дорогою стара Закривидорожиха, баба Мокрина, але він не подумав показати їй свою знахідку, бо думав, що це — не для жіночого розуму. О, якби він показав цю хустку Мокрині!..

Але що мудрувати про різні можливості, якщо весь світ складається з одних лише випадковостей, які переплітаються в такі химерії, що годі їх і передбачати!

Якраз тоді, коли дядько дійшов до замку, звідти вийшло двоє святих отців—єзуїтів: наші давні знайомі Казимеж Влязло та Казимеж Походзіло.

І треба було отому дядькові їх зупинити і попросити прочитати, що ж ото написано на єдвабній хустці з хвостом, що прилетіла до нього на вгород і почепилася на опудалі!

Святий отець Походзіло надувся, мов жаба, і проквакав:

— Ніколи мені всілякі дурниці розгадувати! Ми поспішаємо! Це чиїсь жарти!..

Святий же отець Казимеж Влязло, поводивши в різні боки своєю вужачою головою, сказав ніжно—ніжно й протяжно:

— Е—е–е, це не дурниці, а це дуже—дуже важлива таємниця! І я здогадуюся, що це таке!

— То що ж це, паночку? — запитав дядько. — Прочитайте, що там написано.

— Що написано? — ніжно перепитав святий отець Влязло. — Ось, читаю: «Татари хочуть наскочити на Канів і побрати людей у неволю. Хто знайде цю єдвабну хустку, той мусить негайно передати її владі».

— А якщо не передам? — зацікавився дядько.

— О! — безмежно зажурився святий отець Влязло. — Вас посадять до темниці і будуть мучити, бо ж цяя хустка — від — тьху, тьху, тьху! — нечистої сили!

Дядько тут же кинув знахідку від себе і перехрестився.

— Е, ні! — ніжненько сказав святий отець Влязло і гіпнотично, мов удав, поглянув на селюка. — Візьміть цюю хустку, і ми підемо утрьох до самого пана стражника. Коли ми йому віддамо це послання від нечистої сили, то тоді ви можете вільно йти додому. Але обов’язково підіть до свого священика й покайтеся! І скажіть, що це порадили вам отці—єзуїти… А тепер — до пана коронного стражника!

Пан коронний стражник дуже уважно обдивився єдвабну хустку з вишивкою Бібігуль і сказав селюкові:

— Ось тобі чотири динари! Живи, працюй і Богу молися! А про цюю хустку — нікому щоб ні слова! Ясно?

— Все ясно, паночку! — закланявся селюк.

— Ото ж бо воно ж бо і є ж бо! — перекривляючи українців та їхню мову, сказав, криво усміхаючись, пан коронний стражник. — Іди! Ти мені вже більше не потрібний.

Коли дядько вийшов, пан Сондецький уважно подивився на двох отців—єзуїтів:

— Як це вам удалося знайти цього дядька?

— То — дуже довго оповідати, — дипломатично відповів отець Влязло, даючи зрозуміти панові Сондецькому, що все це дуже хитра механіка. — Не в цьому суть! Суть у тім, що Ганна спробувала передати про себе відомості на волю.

— Але при чім тут турецьке ім’я?

— Не знаємо, але здогадуємося…

— Може, Фатьма їй щось розповіла про турків?

— Може, й розповіла! Але є люди на волі, які знають цю дівчину під ім’ям Бібігуль, — висловив глибоку думку проникливий отець Влязло.

— Ну, але як же християнська дівчина може жити під двома іменами — Ганна і Бібігуль? — не міг зрозуміти пан Єжи.

— Просто, — квакнув святий отець Походзіло. — Раніше звали її Бібігуль і була вона туркеня, а потім охрестилася і стала Ганною. Я тільки глянув на неї та на її батьків, як одразу подумав: не рідна