Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк
— У нас замало сил. У мене двадцять сотень. У Хмелецького — стільки ж. А турків — утричі більше… Крім того, маємо суворий наказ від його крулівської мості — не порушувати миру. Ми ось Бекіра хочемо змусити біля Ячакова підписати ще один трактат про мир. І він підпише, нікуди не дінеться. А як не підпише — то йому свої ж зроблять секім—башка!
— Чим допоможете мені й моїй орді? — запитав Недайборщ.
— Маємо чим, — відповів Андрій. — Мого коня я тобі не віддам, не дивись так ласо на нього. Це той кінь, що мені життя врятував. Але дам тобі не гіршого коника — самого Бекіра—баші. А Бекір покатається й на шкапині. Він у мене зараз у полоні сидить — заложником!..
Недайборщ випустив таку густу хмару диму на Закривидорогу, що той аж закрутив носом.
— Даємо тобі два обози з харчами, перейняті нами, даємо трохи коней для твоїх козаків. Дорога від Брацлава до Умані хороша. Я тебе попрошу, дорогий Карпе, заїхати в жіночий монастир біля Умані — там ігуменею чесна мати Параскева — моя тітка. І обов’язково — до панів Калиновських, що володіють Уманщиною й не тільки. Я знаю, що останні тебе стрінуть так само, як мене, — по—хамськи. Мені це треба! Будемо йти назад — я заскочу туди й нароблю шелесту. Але ти шелесту не роби…
…Коли воїнство Недайборща, вже на конях, уже нагодоване й веселе, проходило надвечір повз намет, де сидів, припавши до віконечка, найхоробріший з найхоробріших Бекір—баші, — це було вражаюче видовище. Бекір зрозумів, що він вчинив вельми мудро, погодившись на почесні умови Закривидороги.
Козацький полковник з’явився в наметі без попередження. Тому Бекір—баші надто пізно відірвався від віконечка в наметі.
— Може, славний Бекір—баші має бажання пограти в шахи? — запитав Андрій.
— З охотою, — відповів Бекір. — Треба віддатися високим думкам.
Розставляючи шахи, найхоробріший з найхоробріших мов би між іншим запитав:
— Це — ті, що були на морі?
— Еге ж, — відповів Закривидорога, роблячи свій хід (сьогодні він грав білими).
— Мені здається, що отой сивовусий попереду — то Недайборщ?
— Недайборщ, о найхоробріший з найхоробріших! А звідки ви знаєте наших полководців?
Бекір—баші вдав, що він не розчув питання. Він зробив дуже хитрий хід, якого не робив ніколи, — і Андрій Закривидорога заглибився у свої думки…
— Ляскала й Цабекала до мене! — гукнув Закривидорога.
Через хвилину Яким Ляскало та Мехтодь Цабекало прилетіли на своїх кониках до полковника.
— Ми тут, — сказав Ляскало.
— Еге ж, — підтвердив Цабекало. — Напевне, знову якась робота?
Цабекалів Муцик бив копитом і все намагався хапонути зубами коліно свого господаря — не всерйоз, а просто від веселого характеру.
— Робота, — підтвердив Закривидорога. І уточнив: — Для твого Муцика. А ти тільки кататимешся…
— Інтересно, — сказав Ляскало.
— Еге ж, — підтвердив Цабекало. — І все бігом, і все бігом!..
— Я написав донесення на Січ, до гетьмана, — сказав Андрій Закривидорога. — Передасте! Все, що його цікавитиме, розкажете усно… І ще одне донесення — до Йова Борецького, в Київ… Доведеться й туди з’їздити…
— Та доведеться, — погодився Яким Ляскало.
— Еге ж, — у тон йому мовив Мехтодь Цабекало. — З вітерцем…
— З вами поїде й оцей хлопець — Ярема Ціпурина, — показав Закривидорога на молодого козака. — Це — з товариства Недайборща. Він теж везе донесення, але — про свої справи… Бережіть одне одного, тримайтеся…
— Допоможемо, як буде потреба, чого ж… — вищирився Ляскало.
— Еге ж… — підтвердив Цабекало. — Ми — такі…
— «Егеж!» — перекривив мимоволі Закривидорога. — Ви там тільки не дуже затримуйтеся. Ну, день—два можна й побути, з товариством стрітися, але потім — щоб назад!.. Назад будемо йти через Умань. Якщо нас не буде в Умані — то, значить, у Ячакові… Ну, не в самому, а під ним… Буде нам про що з турками довгенько потрактувати… Та й в інших місцях деяка робота буде — там, де турки планували свої фортеці ставити… Ясно?
— Ясно, полковнику! — озвався Ляскало, закривши, нарешті, щербатого рота.
— Еге ж! — гигикнув Мехтодь Цабекало.
— Завтра вдосвіта — в дорогу!..
Якось по—особливому спокійно заходило далеке сонце. Андрій Закривидорога дивився на захід, а на душі щось тихенько—тихенько бриніло і повертало голову на північ — до Умані та її околиць…
Там, на півночі, є жіночий монастир, і є в тому монастирі людина з дивними очима. І звуть цю людину сестрою Єфросинією…
Сонце гріє, вітер віє, чорний ворон кряче… За тобою, яничаре, моє серце плаче… У туманнім березолі, у зеленім квітні Погубили мою душу дві зорі блакитні…Він уже й не пам’ятає, від кого почув цю пісню, а пам’ятає лише те, що придумала її сестра Єфросинія з отого жіночого монастиря, де ігуменею — чесна мати Параскева…
Параскева казала, що цю жінку яничар силою взяв…
А чому ж тоді вона в пісні говорить про кохання?
Чи, може, ніхто в світі не знає, звідки воно починається, те кохання, й де кінчається воно?
У туманнім березолі, у зеленім квітні Погубили мою душу дві зорі блакитні…