Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк

— Пане, — забелькотів один з гайдуків. — У «музичній» кімнаті ота перегородка поламана.

— Добре, що поламана. Хай поживе та подумає над своєю поведінкою!.. Може, стане ласкавішою! У хлопського бидла є непогана приказка: покірне телятко двох маток ссе…

Фатьма підбігла до пана Сондецького, упала на коліна, обхопила його ноги.

— Пане мій! Змилуйтеся! Не треба її нести у в’язницю! Вона ж непритомна! Вона ж — дитина! Благаю вас! Заклинаю вас усім найсвятішим!.. Вона ж умре в тій темниці, а ви навіки візьмете гріх на свою душу!.. Паночку мій, благаю!

— Мовчи, стара гадино! — люто просичав пан Сондецький і вдарив туркеню носком у груди. — Почекай: я ще й тебе туди посаджу, і ти здохнеш там!

Фатьма після удару закашлялася, але продовжувала благати:

— Гаразд, мій паночку! Гаразд, мій повелителю! Посадіть мене туди замість цієї нещасної сиротини! Я відсиджу за всі її гріхи і за всі її негріхи! Паночку!.. Я ж служила вашій сім’ї стільки літ вірою і правдою! Я ж ніколи не заперечувала, не лукавила, паночку мій найясні—ший!.. Змилуйтеся над бідною сиротою!..

— Святі отці, до мене скоріше! — гукнув пан Сондецький, не звертаючи уваги на сльози Фатьми.

З’явилися Казимеж Влязло та Казимеж Походзіло, стали двома чорними тінями біля дівчини, що лежала на підлозі.

— Прошу вас бути при ній, — показав на Бібігуль, — поки вона не отямиться… А як отямиться, переконайте, що треба скоритися долі й мені… Бо ця стара карга виявилася ні на що не здатною!.. Гей, ви, — гукнув пан Сондецький до гайдуків, — несіть її — та поскоріше!

— Паночку! — заридала Фатьма. — Вона ж умре!..

Андрій Закривидорога залишив найхоробрішому Бекірові—баші можливість вийти з честю із ситуації, в яку той утрапив. І Бекір мусив скористатися з цієї можливості.

Він дав наказ, що за час перебування Бекіра—баші в гостях у господаря Мирона Могили—Бернавського османським військом, що прийшло на кордон Речі Посполитої, командуватиме хоробрий, як лев, і мудрий, мов змій, начальник розвідки Алім—баші. Усно Алімові—баші було сказано, що коли він будь—де чи будь—коли скаже про перебування великого доводці в козацькому полоні, то його голова злетить із пліч. Козаки щодо цього залишили свій слід на одній таємній частині тіла начальника розвідки: вони викололи йому чинським чорнилом свою позначку, яку нічим не змити. Варто було мудрому, мов змій, Алімові—баші сказати щось недобре про найхоробрішого Бекіра, як той негайно його викривав у таємній службі Ляхистанові й козакам. Мудрий, мов змій, зрозумів, що бувають моменти, коли власна голова важить більше, ніж державні інтереси, і без зайвих перетрактацій погодився на умови козаків та Бекіра.

І от настав той день, коли хоробре турецьке військо розпочало свій історичний перехід на славний город Ячаків.

Зранку, сотворивши, як водиться, намаз, турецьке військо, не чекаючи на прибуття піших та кінних валок робітників і майстрів від молдавського господаря, дружно й організовано рушило на південь. Йшла піхота, поскакала кавалерія, загуркотіли колеса гармат.

Збоку, на відстані двох милей на північний схід, супроводжував турецьке військо регімент під командуванням брацлавського хорунжого Стефана Хмелецького. Власне, регімент рушив за турками не в повному складі — третина залишилася про всяк випадок пантрувати на кордоні. З другого боку, то з’являючись на обрії, то зникаючи за ним, за турецьким військом ішли назирці сімнадцять сотень Андрія Закривидороги — три сотні залишено було для зустрічі людей від молдавського господаря. Ці три сотні переведуть людей з Молдавії через Буг, примусять їх викопати фундаменти для майбутньої фортеці Амурат—Кермен, ізсипати біля ям усе те каміння, що навезуть, і поїхати далі — на місця інших фортець. Після чого людей Мирона Могили—Бернавського буде благополучно відпущено до себе додому…

Турецька армія, майже нічого не втративши (й нічого не завоювавши), бадьоро крокувала на південь — через гарячі та безлюдні причорноморські степи. Харчі у війська кінчалися, щоранку чорба була все рідшою й несмачнішою, обози з Молдавії, які мали настачити турків їжею, дорогою зникли (вони втрапили до рук усюдисущих козаків) — і орді нічого ліпшого не лишалося, як підтримувати свій переможний дух мріями про не такий уже й близький, але заманливий Ячаків, де є принаймні риба.

Хоробрий, як лев, і мудрий, аки змій, Алім—баші справно вів доручене йому військо, а найхоробріший з найхоробріших Бекір—баші так само справно на вечірніх та денних привалах грав у шахи з Андрієм Закривидорогою. На шахівниці хороброму Бекірові таланило трохи більше. Він тут виграв вісімнадцять партій, програвши всього лиш сімнадцять, — і надзвичайно пишався цим, даючи зрозуміти козацькому полковникові—вискочці, що військова хитрість — то є майже ніщо проти найбільшої світової мудрості великої гри — шахів!

На п’ятий день походу передові розвідницькі чоти запорожців стрілися у степу з козаками, яких вів від моря Карно Недайборщ. Воїни Недайборща разом з визволеними веслярами та майстрами й робітниками йшли пішки по гарячому степу. їсти не було чого, навіть води — і то трудно було знайти.

Андрій Закривидорога сам рушив настрічу Недайборщеві. Не доїхавши ста кроків, стрибнув з коня і побіг до старого козака. Обнялися, почоломкалися. Недайборщ добре знав Закривидорогу — не знав тільки, що той зараз полковникує і йде назирці за турками.

— Ну, то як? Я істину возглаголив найхоробрішому Бекірові—баші? — запитав Закривидорога.

— Якому ще Бекірові? І що за істина?

— Бекір — це доводця всього турецького війська, яке приперлося сюди й яке ми зараз конвоюємо на Ячаків. А істина така: я сказав йому, що отих галер, які ви мали стріти й потопити, він не діждеться до другого пришестя.

— Велику істину ти возглаголив, Андрійку! — засміявся Недайборщ і заходився запалювати свою люльку, бо надто в душі його заграло. — Тільки, — втягуючи в себе димок із люльки, мовив Недайборщ, — тільки чому ти, — випускаючи з себе хмару диму, від якої через три хвилини чхне навіть Андріїв