Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк
— Чого хоче найчарівніша з найчарівніших? — запитав він, намагаючись підкрутити свої котячі вуса.
— По—перше, чому вас так довго не було? — знову тупнула Бібігуль.
— Ну, поки мене знайшли, а потім — я маю справи… Пшепрашам панєнку!
— Не прощаю!.. Я сиджу тут у вашій темниці, мов невольниця. Я прошу дати мені голку й ниток та полотна, щоб хоч якось скрасити тяжкі дні моєї неволі, — а мені й цього не дають!
— Хто не дає?
— Не дає Фатьма—ханим. Вона, певне, боїться, що я голкою проколупаю дірку в вашій тюрмі, а з ниток та полотна зроблю драбину і втечу на волю!.. Алчак—ханим!
— Що—що? — перепитав пан Сондецький. — Ви щось сказали по—турецьки?
— А це хіба турецьке слово?
— Ви сказали: алчак—ханим.
— Я сказала: оця ханим! А що вам привиділося, я не знаю! Ви мені пропонуєте, щоб я виходила за вас заміж, а не призналися, що недочуваєте!
Бібігуль уколола пана Сондецького в найболючіше місце: він і справді недочував. Трохи, але недочував.
І коли хтось це помічав, пан Єжи Сондецький страждав. А зараз він застраждав невимовно. Коли люди з характером пана коронного стражника страждають, то вони тут же шукають, кого покарати — і тяжко.
— А—а–а! Це вам Фатьма таку дурницю сказала?! Так я їй покажу, як брехати на свого хазяїна!.. Фатьмо! гукнув він — і туркеня тут же вскочила в кімнату. — Ти?! Це — ти?! — Він кинувся до неї і схопив за плечі. Рвонув її на себе — затріщало плаття, — і кинув убік. Стара Фатьма неодмінно впала б і вдарилася б об паркет, та її просто на льоту вхопила Бібігуль, що стрибнула напереріз… Обидві ледь не впали, але втрималися на ногах.
— Фатьма—ханим нічого подібного мені не казала! Та й я сказала зовсім не тому, що ви недочували, а тому, що не розібрали… Пробачте, будьте ласкаві, пане Єжи!
Почувши вперше за багато днів не «пане стражнику» і не «пане Сондецький», а «пане Єжи», господар канівського замку розчулився. Вуса його трохи ніби ніжніше застирчали на обличчі, а чорнота в очах мовби поматовішала.
— Гаразд, приймаю ваші пробачення! Але й ви мені пробачте, що я трохи припізнився на ваш заклик.
— Я прийму ваші пробачення, пане Єжи, якщо ви дозволите мені зайнятися вишиванням.
— Гаразд, я сьогодні ж дам розпорядження, щоб вам було дано все необхідне для цього… Але майте на увазі: я не для того визволяв вас від татар, щоб перетворювати на свою вишивальницю…
— Робота над вишивкою дає можливість і подумати, пане Єжи, — загадково—обнадійливо мовила Бібігуль…
Вона подумала ще й про те, що останнім часом з її душею коїться щось недобре: зривається, весь час хочеться говорити по—турецьки… Невже це присутність Фатьми так діє на неї? Якщо це так, то Фатьма—ханим може прочитати її потаємні думки. А от цього Бібігуль дуже й дуже не хотіла б…
Спочатку вона взялася вишивати рушники. Цілими днями сиділа, вишивала узори, які пам’ятала, придумувала свої. Фатьма заходила, коли Бібігуль її викликала, а то все сиділа в сусідній кімнатці і прислухалася до кожного руху полонянки.
Один з узорів їй так дивно вифантазувався, що Фатьма—ханим надто підозріливо подивилася на Бібігуль і запитала:
— Де ти бачила такий узор?
— Одна дівчина показувала… — І додала: — її мати в турецькій неволі була….
— А… Гарний узор… Тільки це не зовсім турецький… Щось є схоже на візерунки сінопських греків…
Ага! Хитра вона, ця чортова Фатьма! Шайтан, а не Фатьма. І все дивиться—дивиться своїми зеленкуватими очима на Бібігуль, усе намагається вичитати в її серці потаємні думи. Колись ці очі, певне, були темно—карими, а потім вицвіли, тільки злий зеленець і лишився у них…
Нічого, хай дивиться на ці візерунки та думає—гадає щось про сінопських греків, а тим часом Бібігуль крадькома вишиває інше. На тонкому—тонкому єдвабі мережить голкою листа:
«Передайте Ціпуринам у Переяславі, що живуть на Гаптарівській вулиці. Бібігуль у пана Єжи в канівському замку. Порятуйте її заради Христа».
Вишила красиво, з узорами, одразу й не здогадаєшся, що — лист.
Якщо хтось із людей знайде цю хустку з єдвабу і прочитає, що там написано, то він, звісно ж, покаже її іншому. І піде вістка по людях, і хтось сяде на коня та й помчить до Переяслава, щоб передати Ціпуринам вістку від Бібігуль. Ніхто не знає, що Ганя Ціпуринівна — Бібігуль. А старі Ціпурини здогадаються одразу, що все це—не вигадки, що все це — правда…
Тепер треба якось передати цю хустку на волю…
Фатьма не передасть — це ясно й так. За цей час нічого в їхніх стосунках не сталось такого, що могло б їх зблизити. Фатьма іноді розказує Бібігуль турецькі казки, одного разу навіть пісню заспівала, але Бібігуль попросила припинити. «Я не знаю слів», — сказала вона… А насправді їй подих перехопило і від музики, і від рідної мови. І потім цілу ніч вона плакала, уткнувшись у подушку. Плакала за рідним краєм — і плакала за Яремком. Якби він був тут — він замінив би їй усе. Бо ж у Туреччині вона познайомилася з ним, бо ж на турецькій землі вчила його розмовляти…
Треба стерегтися, щоб Фатьма не побачила вишитої нею єдвабної хустки. Треба заховати її на грудях, щоб Фатьма, навіть перевіряючи її вишивки, не знайшла цієї. Бог її знає, може, вона вміє читати по—нашому…
Тепер треба зробити рамку для повітряного змія. Для цього треба шість планочок. Найкраще б — з очерету. Але де вона той очерет дістане?..
Якось, у черговий раз піславши Фатьму
