Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк
Пан регіментар уже кілька разів командував сурмачеві грати відбій, і той грав відбій, але жовніри все ще не хті—ли повертатися з війни, за якою вони так скучили…
— Ляскало! — гукнув пан регіментар Якимові, котрий ще й досі мудрував, навіщо козаки забрали разом з Бекіром—баші ще й його гарем. — Ляскало! Сідай на коня, перебирайся на той берег і передай Закривидорозі моє захоплення його діями. Скажи, хай негайно везе Бекіра сюди?
— А гарем?
— Виконуй мій наказ! — грізно насупився пан Хмелецький. — І то — негайно!
— Слухаюся! — гукнув Ляскало, уже злітаючи на коня…
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ про хитрість Бібігуль та про те, як вона вдалася…«Яремку мій, Яремку золотий, якби ж то ти почув, як недобре твоїй Бібігулечці у цій розпроклятій тюрмі! Якби ти почув — ти б обов’язково виручив мене, визволив з цієї неволі, від розпроклятого пана Сондецького порятував!»
Бібігуль сиділа біля вікна і дивилася на Дніпро. Вітер підсвистував поряд, зачіпаючись за каміння та грати… Ех, стати б пір’їнкою та й полетіти за вітром, полетіти до Дніпра, а Дніпро б уже доніс її якось до далекої—преда—лекої Хортиці, до славної—преславної Січі, де, напевне, зараз її Яремко! Ех, стати б пір’їнкою!
Не стане пір’їнкою Бібігуль. Це тільки в казках таке буває!
Якби вдалося вилізти у заґратоване вікно, то розбилась би, впавши на каміння. А Бібігуль убиватися не хоче, вона хоче жити, щоб вийти заміж за свого коханого, за свого найзолотішого Яремка! Ич, який цей Сондецький! Вийди, каже, за мене, я тобі покажу Крим і Рим, а ще й Париж, я тебе самоцвітами обсиплю! А що їй оті самоцвіти, всі оті Рими й Парижі, як для неї, Бібігуль, найбільше щастя і найкращі самоцвіти — Яремкові очі й Яремкове ласкаве слово!
«Яремку мій, Яремку золотий…»
Але ж не може такого бути, щоб її не шукали! Вона ж — не голка в сіні! Яремків батько бачив оту карету, в якій її везли! А знайшовши карету, може, знайдуть і її господаря?!
Ні, не може такого бути, щоб її не шукали! Може, вже про все це й у Києві знають, може, й сам Скрипник довідався, що пропала десь Бібігуль. А як він за щось отаке візьметься, то…
От тільки б якийсь йому знак подати про те, що вона, Бібігуль, тут!
«Яремку мій, Яремку золотий, якби ж ти тільки знав, як тяжко нині твоїй Бібігулечці!..»
Вона знову подивилася на далекий Дніпро. Власне, він не далекий — це вона, Бібігуль, далека від нього, вона високо. І якщо з Дніпра хтось її й побачить, то не роздивиться, а якщо хтось і почує, то не розбере її крику… Та ні, ніхто не почує…
Онде човник пливе по Дніпру. І той, хто в човні, навіть не дивиться в бік замку. Ні, поглянув! Бібігуль зірвала білу хустку з шиї, просунула руку за грати, стала махати… Той, що в човні, дивився з хвилину в напрямку замку, але потім одвернувся…
Ех, якби ж ото хустка могла залетіти до нього!..
І тут їй згадалися дитячі ігри на свято святого Хизра! Веселі то були ігри, коли в небо підіймалися, підхоплені весняним вітром, повітряні змії…
— Фатьмо—ханим! — гукнула Бібігуль, забувши навіть подзвонити.
У дверях з’явилося стурбоване обличчя старої туркені. І Бібігуль з жахом подумала: а що було б, якби вона, забувшись, та гукнула ще й «Киль мон—да!».[2] Фатьма—ханим одразу ж здогадалась би, що вона, ця полонянка з Переяслава, не українка Ганя, а туркеня…
— Слухаю, Ганю—киз!..
— Мені нудно в цій вашій тюрмі, — вона ледь не сказала: «В цій Киз—Кюлезі[3]», — я хочу щось робити…
Сказала і замовкла. Треба стримати своє хвилювання. Треба не виказати себе перед цією старою спостережливою служницею, яка вірою і правдою служить Сон—децькому…
— Може, принести вам теорбан?[4] Ви б заграли, Ганю—киз, та й забули про свої печалі…
— Не хочу грати я на вашому теорбані… І печалей забувати не хочу… Я хочу вишивати… Принесіть мені, будьте ласкаві, голки, нитки і полотно… Я хочу багато вишивати — так що багато ниток принесіть!..
— Я повинна запитати у пана коронного стражника.
— Скажіть йому, що клянуся всім найдорожчим, що ковтати голок для того, аби вмерти наглою смертю, я не буду. Я хочу жити і молитиму Бога, щоб дав мені довге—довге й щасливе життя з моїм милим. Я вишиватиму і розмовлятиму з ним…
— Навіщо він вам, Ганю—киз, якщо у вас повинен бути інший милий і суджений — пан Єжи Сондецький?!
— Гаразд, якщо ви мені не даєте голок і ниток, то я сама про це зараз розмовлятиму з паном коронним стражником. Гукніть його до мене і скажіть, що я хочу з ним розмовляти!
— Не дражніть пана Сондецького, — тихо сказала Фатьма—ханим. — У пана коронного стражника зараз дуже багато справ, а ви — зі своїм вишиванням!
— А він що — забув, що я — з Гаґїтарівської вулиці? — відповіла Бібігуль. І додала: — Та й які можуть бути важливі справи у пана Сондецького, якщо він сидить удома, тим часом як козаки воюють з ворогами на півдні й на півночі?!
— Не дражніть пана Сондецького…
— Я хочу його бачити! — і Бібігуль тупнула ногою по паркету.
— Слухаю вас, моя пані… Ганю—киз! — прошепотіла Фатьма і зникла…
Пан коронний стражник прийшов до кімнати
