Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце

— За якою абеткою? — спитала Лучія.

— Як-то за якою? Ой лишенько! — скрикнув Дан. — Треба перевести цифри на кириличну абетку. Хто її знає?

— Дурниці! — запротестувала Марія. — Тільки ідіотська трата часу. Не можна описати таємницю лише десятком літер абетки. А тут нема жодної цифри вище десятки.

За якусь мить подиву всі беззастережно прийняли Маріїне зауваження.

— Яким лисом був третій логофет! — визнав Дан. — Невже він хотів покепкувати з людей?

— Тільки не це! — запротестувала Лучія. — Тоді не варто було б так старанно приховувати грамоту. Стривайте! А ви добре обстежили місце, де знайшли її?

— Підлогу, стіни, всі куточки, п’ядь за п’яддю, — відповів Дан.

— А стелю? — спитала Лучія.

— Стелю? — здивувався Урсу. — Стелю — ні, і тої стіни, де двері, теж ні. Але я не бачу, кудою туди можна було б зайти… Стіна з дверима глуха, є стіна й надвірна, а стеля впирається в горб… Хіба я знаю? Може, варто було б там трохи понишпорити. Тепер і я думаю про стелю… Ходімо?

Черешняки тепер покладали всю свою надію на те маленьке темне приміщення. Вони всі зайшли туди й освітили його ліхтариками. Потім обстукали лопатами всю стелю, але намарно. Праворуч теж нічого, але ліворуч…

— Гуде порожнина!!! — закричав Дан. — Урсу! Вхід!

Урсу повільно, але ретельно обстукав те місце кайлом і за кілька хвилин дуже точно визначив контури порожнини. Всі, затаївши подих, стежили за кожним рухом Урсу. Обрисами порожнина нагадувала квадрат шириною в три чверті метра.

— Це справді вхід, — підтвердив Урсу. — Але не думаю, що свого часу він був потайним, і не можу второпати, навіщо він…

— Можна зламати стіну? — спитала Марія.

— Здається, вона тоненька, — заспокоїв її Урсу. — Теж чути порожнечу. Ану, відійдіть.

Урсу почав легенько стукати кайлом. Але й сам він не дуже здивувався, коли під тоненькою смужкою будівельного розчину вістря наткнулося на метал.

— Це все-таки потайний хід, Урсу! — зрадів Дан.

Нова знахідка не ускладнила, а тільки полегшила роботу Урсу. Він знайшов щілину між стіною та металом, заклав туди кінчик кайла і щосили потягнув. Металева плита відійшла від стіни, й відкрився отвір, — лише вів він не вбік, як сподівалися всі, а вглиб. Отже, перед ними був вхід у формі колодязя.

— Чудесно! — вигукнув Дан. — Бачили? Таємниця таки в Вултурештах, Лучіє! Ти заслуговуєш на поцілунок від того, кого я знаю сам…

Лучія не зважила на останні Данові слова, і навіть не встигла помітити, як почервонів Урсу, бо здоровань швиденько нагнув голову в колодязь, намагаючись щось роздивитися в глибині.

— Тут є металеві щаблі… навіть металеві поручні, — сказав він, підвівши розпашіле обличчя. — Я спускаюся!

— Зачекай! — зупинила його Лучія найвладнішим у світі тоном. — Як це так ти спустишся? А коли якийсь щабель… — і вона заплющила очі, не в силі продовжити думки. — Ні, ми тебе прив’яжемо мотузкою.

Урсу підкорився наказові першої серед рівних, котра непомітно, з мовчазної згоди всіх, перетворилася на їхнього ватажка. Хлопця тут же обхопили попідруки мотузкою і зав’язали вузол, який він сам-таки й придумав, бо цей вузол не сковував рухів і затягувався б тільки під дією ваги. Урсу прихопив з собою ліхтарик, молоток, сокиру й ножа. Мотузка була метрів двадцять завдовжки, і це заспокоїло всіх.

Урсу почав спускатися. Друзі, стоячи вгорі, обережно попускали мотузку. Посвітивши вниз, Урсу зрозумів, що мотузки до дна не вистачить. Глибина колодязя була більше двадцяти метрів. Він зупинявся на кожному щаблі, щоб обстежити стінки, тобто всю циліндричну поверхню навколо себе, ліхтариком, молотком і ножем. Бо хотів остаточно пересвідчитися, що безконечний кам’яний циліндр не приховує якогось потайного ходу, якоїсь галереї чи чогось подібного. Одначе, виходило на те, що в стіні не було нічого. Щабель за щаблем Урсу ретельно перевіряв увесь циліндр. Починало бракувати повітря. Хлопець наближався туди, де, за його розрахунками, мала закінчитися мотузка. Світло ліхтарика вихопило ніби якийсь поворот у ямі. Металеві поручні хоч і хиталися подекуди, але трималися досить міцно. Він тихенько зняв із себе мотузку, що обвивала тіло, прив’язав її до поручня і, не зволікаючи, почав робити те, що надумав від самого початку.

Спускався він дуже обачно, зупинявся на кожному щаблі й продовжував обстеження. Нічого… Нарешті добрався туди, де в стіні був ніби поворот. Але то тільки виямка. Металеві поручні закінчилися, а кількома метрами нижче закінчувалась яма. Урсу вже не сумнівався: потайний хід виявився звичайнісіньким колодязем. Тобто колодязем був він свого часу. Може, навіть потайною криницею, яка на випадок небезпеки мала постачати фортецю водою.

Крем’язень напружився, витягнув зі стіни великого каменя й щосили жбурнув його вниз. Хотів переконатися, чи дно, часом, не оманливе. Каменюка глухо стукнула зовсім близько. Освітивши ще раз ліхтариком дно колодязя, щоб точно визначити відстань і місце, куди впав камінь, Урсу засунув ліхтарика в кишеню, випростав руки і стрибнув у темряву.

Розрахунок черешняка був точний. Хлопець доторкнувся до землі й присів одночасно. Засвітивши ліхтарика, побачив, що його ліва нога всього за кілька міліметрів від каменюки. Кілька міліметрів убік — і наслідки стрибка були б дуже сумні.

Колодязь не крив у собі ніяких таємниць. Таємницею був він сам, його існування тут, над фортецею. Колодязь, дуже глибокий і геть сухий, слугував тільки для постачання фортеці водою. Урсу зітхнув. Не варто більше гаяти тут час. З допомогою молотка він видовбав кілька виямок у твердій кам’яній стіні, став туди ногами і вхопився руками за металеві поручні. Потім спритно дістався до мотузки, накинув її на себе й почав підніматися. Від нестачі свіжого повітря наморочилася голова. Вибравшись нагору, він простягнувся горілиць на траві, вдихнув кілька разів на повні груди чистого повітря і лише після цього сказав:

— Нічого, геть нічогісінько нема в цій ямі.

— Я не вірю, — засумнівався Дан. — Ти хочеш зробити нам сюрприз.

— Хотів би і я цього, — усміхнувся Урсу, — але, на жаль, наш потайний хід — то тільки колодязь, звичайний колодязь та й