Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце
— Треба дуже швидко, чи можна трохи почекати?
— Негайно! — буркнув Тік, якого обсіли власні турботи.
— Аніко! — гукнула акушерка. — Наготуй усе, що треба. Це вже п’яті пологи за сьогоднішній день. Та дарма. Хай ростуть здорові. Ану скажи, кого б ти хотів — сестричку чи братика?
Тік аж тепер збагнув, що мала на думці опасиста молодиця, і почав виплутуватися:
— Ідеться, власне, не про пологи, — почав він. — Тут інше…
— Ось і не поталанило мені. Коли вже й я поб’ю рекорд? А про що йдеться?
— У мене особиста справа…
— Особиста? А яка ж то в тебе може бути особиста справа?
— Я маю на увазі пакет. Такий малесенький пакетик…
— Який пакет? Що за пакетик?
— Той, що ви його дали Сороці…
— А тобі він навіщо, той пакет?
— Ви можете сказати, хто його вам дав?
— О, ти допитливий, дзиго! А коли і я тебе щось спитаю?
Тік розгубився. Але голос у молодиці владний:
— Звідки ти і куди йдеш?
— З міста і повертаюся туди! — в тон їй відповідав хлопець.
— І коли ти думаєш повертатися?
— Зараз! Тобто після того, як скажете, хто вам дав пакета.
— Так! Тебе цікавить тільки, хто мені його дав?
— Дуже… Навіть дуже-дуже… — Тіків голос став благальним.
Молодиця глянула на нього зверху вниз:
— Отже, це для тебе надзвичайно важливо, дзиго, коли ти прийшов аж сюди заради пакетика. Ну гаразд! Я тобі скажу, хто мені його дав, але хочу спитати ще таке. Як ти думаєш повертатися вночі до міста?
— Трапиться якась нагода… Коли вже добрався сюди, то ого-го! Будьте певні!
— А коди не випаде нагоди?
— Ну то й що?.. Доберуся…
— Послухай мене, дзиго! У тебе є знайомі в селі?
— Є… двоюрідний брат… — збрехав Тік.
— Як його звати?
Хитрун на мить розгубився, а потім невимушено відповів:
— Іліуца… Товариш мій… У нього ніс такий, мов баклажан…
— Іліуца? — здивувалася молодиця. — Ти ба! Він живе біля мене. Аніко! Облиш приготування, поки що на сьогодні в нас нема більше роботи. Коли що, то я буду вдома. А ти, хлопче, зараз іди до Іліуци, — добре виспишся, а завтра вранці я тобі скажу.
— Так, але мені здається…
— Що тобі здається?.. Дивися, дзиго, щоб я не передумала.
Іншої ради не було. Тік побрів слідом за молодицею, гарячково шукаючи вихід із того жалюгідного становища, в якому опинився. Але жінка вже зупинилася перед великою добротною хатою.
— Ну, заходь перший, дзиго.
— Ви знаєте… Іліуца, мабуть, і не знає мене…
— Як це він може не знати тебе, коли він твій двоюрідний брат, твій товариш і в нього ніс, мов баклажан? — і жінка підштовхнула до хати нещасного Тіка. Цомбі залишився надворі, біля ганку. В хаті пустун побачив схожого на себе хлопця, хоч ніколи його не бачив досі, навіть на фотографії.
— Ось і твій Іліуца. Тільки ми його звемо Петріке.
— Коли по щирості, то я сказав не всю правду…
— Гляньте на нього! А ти думав, так тобі одразу й повірили? Чи ти вважаєш, що розумніший від когось? Аби ти знав, у цій долині щонайменше тисяча дітей, чий голос перша почула я, то й не намагався б… Мамо! Подивіться лишень, що за гість у нас сьогодні! Ну й ну! Зараз пограйся трохи з Петріке, ви швидко заприятелюєте, повечеряєте, а потім спати. Все, що тобі треба, дізнаєшся завтра вранці. Згода?
Тік не знав, що й казати. Але тут скрипнула хвіртка, й акушерка метнулася до дверей:
— Де, Аніко?
— За горою, в Туртурелах. Щойно приїхав бричкою парубок. Плаче, як баба…
— Ха-ха-ха! — засміялася молодиця. — Отак він учиться бути батьком… Сьогодні в нас таки рекордний день. Мамо! Дасте гостеві повечеряти, бо він голодний. А ви чого витріщили очі один на одного, ніби обидва не хлопці? Потисніть один одному руки і… придумайте, чим вам зайнятися.
Ледве промовивши ці слова, найгладкіша з жінок, яку Тік будь-коли бачив у своєму житті, неймовірно прудко збігла по східцях ганку.
— Але ж і спритна в тебе мати, Петріке! — дуже щиро сказав Тік.
— Ти ще не те побачиш! — відповів хлопець і заходився розповідати несподіваному гостеві силу-силенну дивних випадків, що бували з його матір’ю.
Розділ XI
1
У мармуровому замку ніби нічого не змінилося. Те саме важке мовчання, ті самі скрадливі рухи, та сама таємнича імла, що не пропускала жодного промінчика світла знадвору. Але не все в біломармуровому просторі лишалося таким, як було. Трійця ставала дедалі нервовішою, неспокійнішою. Особливо чоловік із шрамом. Багато чого у них не виходило. З кротячим завзяттям вони обнишпорили весь замок, однак не знайшли нічого. Але жоден із трьох мовчазних блукачів не міг примиритися з думкою, що тут більше нічого нема.
Найбільше непокоїв їх військовий патруль, що зупинився неподалік від Фортечки.
Сухорлявий щойно сказав про це:
— Я чув, вони говорили, що тепер чи не кожного дня навідуватимуться сюди.
Двоє недовірливо глянули на нього. «Борсук» кліпнув очима:
— Здається, справа серйозна. Нам треба вжити заходів.
— Заходів ужито! — сухо повідомив чоловік із шрамом. — Від завтрашнього дня вхід закривається, без мого дозволу ніхто не має права виходити в ліс.
Двоє мовчки погодилися. Вони давно знали свого ватажка і розуміли, що рішення його глибоко продумане.
