Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце

— А ти добре обстежив стіни?

— Так! — не вагаючись, відповів хлопець.

— І дно? — підхопила Марія.

— І дно теж.

— Яка глибина колодязя? — поцікавився Дан.

— Метрів тридцять…

— Скільки? — підскочила Лучія. — Може, я не дочула…

— Три-дцять, — по складах відповів Урсу. І тільки вдруге відповідаючи, зрозумів, що спонукало Лучію повторити запитання: — Отже… двадцять плюс десять. Двадцять і десять, як могло б бути записано в документі, — спробував він пожартувати.

— Тоді чому ти впевнений, що обстежив також і дно? — цілком резонно спитав Дан.

— Бо я спустився далі без мотузки. Щаблі міцні, надійні, будьте певні.

— А куди вони доходять? — кинула Лучія лукаве запитання.

— До дна! — швидко відповів Урсу.

— Тоді мої розрахунки не підтверджуються… — ніби злорадно сказала Лучія.

— Які розрахунки? — перепитав у свою чергу Урсу.

— Деякі цифри із грамоти…

Усі витріщили на неї очі. В документі говорилося: «Потім гарненько лічи східці і тільки на передостанньому зупинися…»

— Ні, там нема тридцяти, може, тільки з двадцять п’ять східців, — уточнив Урсу.

— А яка відстань між східцями? — знову спитала Лучія.

— З метр…

— Ура! — вигукнув Дан. — Отже, в нас з’явилися шанси, Урсу! Чому ж ти кажеш, що обстежив і дно ями? Ти впевнений, що все зміг роздивитися при світлі ліхтарика? А може, саме там початок підземного коридора?

— Нема там ніякого початку! — сухо відповів Урсу. — Я був аж на дні. Це тільки колодязь, і квит! Ось, прошу, черепок від розбитого горщика, я взяв його на дні.

— А як же ти дістався туди? — здивувалася Марія.

— Там були… я видовбав кілька сходинок у стіні.

— Я знаю! — мимоволі вихопилося в Дана. — У колодязі повинен бути потік, про який говориться в грамоті. Хіба після речення про сходи не говориться про потік? «Потім зупинися біля потоку…»

— Ні! — остудила його Марія. — Хіба що в тому разі, коли Урсу бачив бузину, перш ніж дістатися на дно колодязя, тобто до потоку. Бо після сходів іде фраза: «Потім заблукай добровільно у лісі, повному бузини…» А де ж той ліс? Посеред криниці?

— Може, тому і вбили третього логофета… — намагався постояти за себе Дан. — Бо занадто вже він заплутав грамоту… Я перший здаюся, у мене вже голова йде обертом, я більше не можу…

— Браво!

Цього слова, вимовленого трохи насмішкувато, трохи весело, не сказав ніхто із чотирьох черешняків, що стовбичили на схилі горба. Здригнувшись, усі озирнулися і побачили того, хто тепер потрібен був їм більше, ніж будь-коли. Внизу, біля підніжжя горба, стояв і дивився на них, усміхаючись та взявшись у боки, високий, засмаглий юнак. Сорочку він тримав у руці, а майка змокріла від поту.

Віктор!

5

У похиленій хатині через дорогу від церкви Тік слухав розповідь старенької бабусі з поораним зморшками обличчям, із яструбиним носом та жвавими очима-намистинами.

— І що хоче цей бугай Сафту, любий мій?

— Він хоче знати, що то за пияк дав йому пакета…

— Отой осоружний, що погубив дні?..

— Той самий! — відповів Тік, ніскілечки не дивуючись.

— Велике цабе! Та той телепень у своїх дурнуватих штанах не тутешній, тобто колись був тутешній, але зараз живе в Бухаресті. Нишпорить у людей по кишенях на базарах. Нікчема, ламаного гроша не вартий… Пескуца Гитлан його звати.

— Він уже поїхав? — перелякано спитав Тік.

— Відтоді його тут ніхто більше не бачив. Правда, прислав листа з Бухареста, просить якісь папери з примарії.

— Гай-гай! — аж застогнав малюк. — А хто ж йому міг дати пакета?

— Атож, хто б йому міг дати, — задумалася баба. — Даскелеві придурки?.. Не думаю, бо вони цілий тиждень були в місті. Хирлявий Йордаке вже років із десять не виходить із хати. Кривий? Навряд, бо він сам ходить до міста що два дні. Це або Стеліан, або учитель із Шойменів. Хтось інший не міг йому дати. А навіщо це тобі треба знати?

— Дід Сафту хоче знати…

— Ти глянь на нього… Ти не прийшов би до мене з такими хитрощами, коли б не чув про бабу Аглаю. Ніби я не знаю, що тебе послала ота слониха Парушойка… Це хтось, мабуть, десь украв того пакета, еге? Бо тут усяке балакають…

Тік зрозумів, що єдиний шанс уникнути розпитувань — дати змогу бабі вибалакатись.

— А що ж тут говорять? — прикинувся малий зацікавленим. — Що його десь хтось украв?

— Кажуть, ніби завелися розбійники в наших краях, шукають скарби та грабують людей, коли захоплять увечері самотнього на дорозі. А один вівчар із таким довгим носом розповідав, ніби вони схопили навіть…

— Тут бродять розбійники? — стрепенувся Тік.

— Ну, може, й не зовсім тут, але й не далеко звідси… По той бік гір є Міжгір’я. Це недалеко від Шойменів.

— А там нема замку з білого мармуру?

— Цього я не знаю. А коли вже я не знаю… Є лише кілька старовинних печер, але то ще далі, аж за Смереками, вони ніби ще від часів наших пращурів.

— А що хочуть розбійники?

— Те, що і всі розбійники, — грабувати людей. А тут вони шукають ще й скарби. За моєї пам’яті у наших краях зловили чотири банди. Одна з них, Душанова, ще й різала людей, після того як пограбують та роздягнуть. Але я не чула, щоб крали й дівчат…

— А коли крали дівчат? — навмання спитав Тік.

— Так казав отой вівчар із довгим носом. Правда, потім він повернув на те, що то, мовляв, неправда, але спершу сказав комусь по великому секрету, нібито