Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен

— У що це ти відмовляєшся вірити, Джо? — поцікавилась Мері Джейн, зайшовши разом із Сюзанною. — Негарно і неввічливо так із ним розмовляти, він тут чужий і від рідних далеко. Тобі ж не сподобалося б, якби з тобою так поводились?

— Ось ти завжди так, Мері, — заступаєшся за всіх, коли їх ще ніхто й не думав кривдити. Нічого я йому не зробила. Він тут мені набрехав, по-моєму, а я сказала, що не можу повірити йому від початку до кінця. Ось і все, більше нічого не говорила. Я думаю, що таку дрібничку він може витримати?

— Мені однаково, дрібничка це чи ні; він гість у нашому домі, тож із твого боку негарно так говорити. Бо ж на його місці тобі було б соромно; ось і не треба говорити нічого такого, щоб людині було соромно.

— Та ти що, Мері, він же сказав…

— Яка різниця, що саме він сказав! Не в цьому річ. Головне, щоб ти була з ним привітна і не говорила хлопчику нічого такого, а то він буде думати, що тут, далеко від батьківщини, всім чужий.

А я думаю собі: «І таку дівчину я дозволяю обікрасти цьому старому крокодилові!»

Тут і Сюзанна втрутилась: так уже вичитала Заячу Губу, що тій мало не здалося.

А я думаю собі: «І цю теж я дозволяю йому безсовісно обікрасти!»

Тоді Мері Джейн заговорила з нею зовсім інакше, привітно і лагідно, як вона завжди говорила; тільки після цього бідолашна Заяча Губа зовсім притихла і розревілась.

— Ну от і добре, — сказали їй сестри, — тепер попроси в нього пробачення.

Тут вона мене перепросила, та ще й так ввічливо! Так делікатно, що приємно було слухати; мені навіть захотілося ще більше їй збрехати, щоб вона ще раз попросила пробачення.

Думаю: «Таж і цю я дозволяю йому обікрасти!» А після того, як вона вибачилась переді мною, всі вони почали клопотатись біля мене, намагаючись догодити, щоб я почувався, як удома, і зрозумів, що перебуваю серед друзів. А я себе відчував такою поганню, таким негідником і мерзотником, що твердо вирішив: украду для них ці гроші, а там все нехай хоч западеться.

І я пішов — нібито спати, а сам думаю: не буду ще влягатися. Коли залишився один, почав мізкувати про цю справу. Думаю собі: може, піти до цього лікаря й викласти все, як є, про моїх пройдисвітів? Ні, це не годиться. А раптом він розкаже, хто їх заклав? Тоді від короля з герцогом мені так перепаде, що мало не здасться. Може, сказати по секрету Мері Джейн? Ні, краще не треба. З її обличчя вони все зрозуміють; мішок із золотом у них — вони, не довго думаючи, візьмуть та й утечуть із грошима. А якщо вона покличе когось на допомогу, мене теж у цю справу вплутають, та й хтозна, коли розберуться! Ні, є тільки один спосіб: мені треба поцупити ці гроші, й поцупити їх так, щоб на мене ніхто не подумав. У короля з герцогом тут вигідна оборудка, вони звідси не поїдуть, доки не обдеруть, як липку, цих бідолашних сиріт і все місто разом із ними, так що я зможу вибрати зручний час. Украду гроші й заховаю, а тоді, коли поїду вниз по ріці, напишу Мері Джейн листа і розкажу в ньому, де я їх заховав. Але красти краще за все цієї ночі, бо лікар, певно, не все сказав, що знає: він їх може злякати, і ці негідники надумають утекти з грошима. Ну, думаю, треба піти й обшукати їхні кімнати.

На другому поверсі було темно, але я навпомацки відшукав кімнату герцога і почав там нишпорити; тоді допетрав, що король навряд чи комусь віддасть ці гроші на зберігання, бодай і спільнику, — це на нього не схоже. Пішов я до кімнати короля і там теж почав шукати. Бачу, що без свічки діла не буде, а запалити, звісно, боюсь. Тоді вирішив зробити інакше: думаю, підстережу їх та підслухаю, про що говоритимуть. І тут раптом чую — вони йдуть.

Тільки я хотів залізти під ліжко — до нього, а воно зовсім не там стоїть, де я думав. Зате мені під руку потрапила завіса, за якою висіли сукні Мері Джейн; я хутенько пірнув під неї, зарився в сукні й стою, зачаївши подих.

Вони зайшли, зачинили за собою двері, й герцог першим ділом нагнувся і зазирнув під ліжко! Ось тут я зрадів, що не знайшов його вчасно! А то ж якось само по собі так виходить, що залазиш під ліжко, коли маєш якість секрети.

Обидва пройдисвіти всілися, і король сказав:

— Ну, що у вас? Тільки давайте швиденько, бо треба йти вниз і ридати разом із усіма, інакше вони почнуть про нас пліткувати.

— Ось що, Капете. Я дуже хвилююсь: не подобається мені цей лікар, ой як не подобається! Як на мене, треба змінювати плани. Маю зараз одну думку, і, здається, вона цілком слушна.

— Що ж це за думка, герцогу?

— Треба було б нам робити звідси ноги — втекти раненько, десь годині о третій ночі. Спуститися вниз по ріці з тим, що ми вже маємо. Надто легко воно нам дісталося, можна сказати, вони самі нам у руки віддали, а ми ж готувалися до того, що доведеться красти. Особисто я — за те, щоб згортати лавочку та хутенько втікати звідси.

Мені аж недобре зробилося. Всього лише годину чи дві тому я б так не переймався, але тепер звістка мене засмутила. Король вилаявся і сказав:

— Що? А решту майна ми продавати не збираємось? Втечемо звідси, наче якісь телепні, й полишимо добра на вісім, на дев’ять тисяч, яке просто саме проситься до рук? Та ще й товар такий, що покупця одразу знайде!

Герцог почав бурчати, сказав, що досить і мішка з золотом, а далі він не піде — нащо забирати в сиріт останнє?

— Що це ви таке вигадуєте? — каже король. — Нічого ми в них не заберемо, крім цих грошей. Постраждають покупці: щойно з’ясується, що майно не наше, — а з’ясується це незабаром після того, як ми дамо драла, — як продаж буде вважатися недійсним і все майно повернеться до власників. Ось ваші сироти і отримають будинок назад, а з них і досить: вони молоді, здорові, невже не подужають заробити собі на хліб? Нічого з ними не станеться. Господь із вами, нема на що їм жалітися.

Король його