Тінь Каравели - Владислав Крапівін

Мати була вдома. Вона з кимось розмовляла, це я почув ще за дверима.

Спочатку я вирішив, що у нас Сергій Едуардович, він іноді заходив. Але ні, голос у співбесідника був незнайомий.

До мене долинуло закінчення речення:

— … напевно, став ще більше схожий. Майже дорослий, як Віктор.

Що це за Віктор? Хто на кого схожий?

— Звичайно, — сказала мати. — Хоча, правду кажучи, Віктора я не дуже пам'ятаю. Тобто пам'ятаю, як він голубів ганяв, як грався з моєю дочкою, а от уявити собі обличчя, голос уже важко…

— Так… — зітхаючи, сказав співбесідник. — А я от уже не забуду…

— Ще б пак… — озвалася мати.

Підслуховувати негарно. Але ж я й не підслуховував навмисне. Я просто стояв перед дверима й боявся приголомшити матір виглядом свого носа.

Мати продовжувала розмову:

— А Славка я добре знаю. Він у тутешніх хлопчаків ніби командир. Я навіть рада, що мій син завжди з ним грається. Якось спокійніше на душі.

— Хороші товариші — велика справа, — сказав чоловік.

— Звісно. І добре, що саме Славко — заводій у нашому дворі. Він розсудливий і не хуліган. Адже бувають серед великих хлопців такі, що підійти страшно.

— Бувають… — погодився незнайомець.

— А втім, за свого Владика я спокійна, — сказала мати, і в голосі її вчувалася погордлива нотка. — На нього хулігани не вплинуть. Є в нього, знаєте, така природжена інтелігентність.

У цю мить з мене з'їхав наплечник і загримотів по підлозі. Ховатися стало неможливо. Я штовхнув двері, сказав «добридень» і намагався одвернути носа від світла, щоб мати не помітила.

Та хіба від неї приховаєш!

— О-о-о! — з глибоким стогоном сказала мати. — О-о-о! Що це таке?

Мій розтерзаний вигляд, бляшані лати, кудлата голова і, головне, розпухле, з синцями перенісся ніяк не пов'язувалися зі словами про природжену інтелігентність.

— Що з твоїм носом? — трагічним голосом запитала мати, і очі її округлилися.

— Стукнувся…

— Ти з глузду з'їхав! Тобі напевне перебили перенісся!

— Не хвилюйтеся, — добродушно сказав чоловік. — Коли перебивають перенісся, людина втрачає свідомість. Це штука серйозна. Я на таких речах трохи розуміюся.

Він сидів біля вікна, і я не одразу розгледів його. Потім він підійшов, обережно торкнув великим шорстким пальцем нещасний мій ніс і сказав:

— За два дні все минеться.

Я дивився на нього знизу вгору. Це був великий, повний чоловік, майже лисий, з круглим обличчям і хорошими світлими очима. На вилозі піджака був у нього пригвинчений орден Вітчизняної війни. Піджак був новий, а орден потертий, з відбитим куточком емалі. (Я згадав, що на батьковому такому ж ордені, який нам прислали, теж був відбитий емалевий куточок. Він відколовся, коли батько впав на бруківку. В тому місті.)

— Але дивіться, як напухло! Це жахливо, — сказала мати, трохи заспокоївшись.

Я вирішив образитися:

— Що жахливо? Хіба я винен?

— Усе жахливо! — відрізала мати. — Те, що ти кожного дня з'являєшся у синцях і подряпинах. Те, що я постійно боюся, аби ти не зламав шию. Те, що у тебе дикий вигляд. Що про тебе подумає незнайома людина?

Ну, що подумає? Здається, незнайомець не думав нічого поганого.

З цікавістю позирав на моє озброєння.

— Знімай все залізо і лягай, — наказала мати. — Я зроблю компрес. Швидко.

Я знав, що не можна сперечатися, якщо мати береться за лікування. Гірше буде.

Довелося лягти на ліжко догори носом, і мати почала обмивати його кип'яченою водою, а потім обкладати змоченими ватками. Рідина на ватках була холодна і огидно пахло лікарнею.

Ходики на стіні тим часом цокали і цокали. І до шостої години залишалося нарешті тільки п'ять хвилин. Якраз, щоб добігти до кіно.

— Мам, все, — бадьоро сказав я і підхопився.

— Що значить «все»? Хто тобі дозволив встати?

— Вже зовсім не болить!

— Це нічого не значить. Може бути внутрішній крововилив.

— Мамо, — сказав я якомога переконливіше, — нічого не може бути. Мене хлопці чекають. Я ж обіцяв.

Мати дуже здивувалася:

— Що? Чекають? Хлопці? І ти гадаєш, я тебе кудись відпущу, поки з носом не буде все гаразд?

— Ма-мо!

— Негайно лягай.

Довелося вживати відчайдушних заходів. Не дуже це гарно, та нічого не вдієш. Я постарався заплакати.

— Марно, — сказала мати. — Не витрачай сил. Я чудово знаю, коли ти плачеш по-справжньому.

Я заревів по-справжньому.

— І не соромно? — запитала мати. — Як дівчисько! При сторонній людині. Знаєш, хто це? Фронтовий друг Віктора. Славиного брата. А ти розрюмсався.

Від здивування я перестав плакати і крізь мокрі вії глянув на гостя. Виявляється, це не материн знайомий, не працівник редакції, а фронтовий товариш Диркнабового брата!

Я невиразно пам'ятав Віктора, він приходив іноді до Тані. Це був худенький, невисокий хлопчина, трохи старший від нинішнього Славка. А товариш його он який великий. Лисий. Зовсім дорослий.

Але ж це дійсно був справжній фронтовий товариш. Він подивився на мене розуміюче й неквапно заговорив:

— Ми були з Віктором в одному взводі… А потім я шукав, хто у нього залишився. Мати, брат, сестричка… Ось, приїхав спеціально, а їх немає вдома. Зайшов до вас. Думаю, сусіди знають… А де ж Славко?

Ось він, порятунок!