Тінь Каравели - Владислав Крапівін

Петько Лапін вирівнював цегляний круг. Він закінчив роботу, випростався і головою зачепив Манярку: вона проходила повз нього. Тирса зметнулася жовтою хмарою і з голови до ніг обсипала Петька.

Петько люто верескнув, затрусив головою і хотів луснути Манярку.

— Ти! — сказав я. — Не чіпай.

— Чого «ти»! Чого «не чіпай»? — закричав Петько. — А чого вона тирсою обсипає! Обсипати можна, а чіпати не можна, так? Заступаєшся за наречену!

— Дурень ти, — сказав я. — Як розлютишся, одразу всілякі нісенітниці верзеш. Минулого разу ми з Майкою, коли грали, тебе на сходах у полон взяли, і ти одразу закричав, що Майка — моя наречена. А зараз — Манярка. Я ж не турецький султан, щоб стільки наречених було.

— Не султан ти, а дівчачий пастух, — заявив Петько.

Я сказав, що він клізма і голова у нього редькою догори. Петько перестав витрушувати з-за коміра тирсу і повідомив, що зараз покаже мені «редьку».

— Покажи краще мені, — втрутився Бипа й неквапно розправив плечі. — А то Владик маленький, а ти он яка голобля.

— Нічого, Било. Я з ним сам, — сказав я.

Диркнаб наказав нам закінчувати сварку і запитав, чи будемо ми, врешті-решт, грати чи ні. Ми сказали, що будемо. Тільки Бипа відмовився:

— У мене меча немає і щита. Я поки що глядачем буду.

Майка і Манярка теж були глядачами. Манярка — за молодістю років, а Майка сама так захотіла. Останніми днями вона знову почала з'являтися у строкатому нарядному платті, схожому на парашут, акуратно зачесана і навіть іноді з бантом. Я вже подумував, чи не закохатися мені знову.

— Я буду Валерія Мессала, — сказала Майка. — Буду сидіти і вболівати за Спартака.

— Ух і дістанеться тобі, коли буде повстання! — зловтішно сказав Петько.

— За що? — обурився Марик. — Вона ж кохана Спартака!

— Ну й що? Будемо ми, чи що, розбиратися? Як кинемось! Адже вона все одно рабовласниха!

— Не «рабовласниха», а «рабовласниця», — сказав Диркнаб. — Я ось тобі кинусь.

Він відмовився бути Спартаком, хоча ми його наперед вибрали.

— Хто сміливіше від усіх битиметься, той і Спартак. Ясно?

І почалася битва!

Ми зійшлися шеренга на шеренгу, здійнявши підошвами хмару тирси. Я побачив перед собою щит Диркнаба з намальованим драконом, вдарив по ньому своїм щитом, відбив чийсь меч.

Небо стало темно-червоним, у голові вибухнула гаряча бомба, і я опинився на землі.

Коли небо знову стало синім, я відчув, що мене піднімають за плечі, і сів. У голові гуло, як у нашій залізній бочці, коли Диркнаб б'є по ній стукачкою. З носа густими струменями лилася на бляшаний нагрудник темна кров.

Мене знову поклали. Манярка принесла води. Намочили чиюсь сорочку, поклали на обличчя. Пам'ятаю, що я підкорявся, навіть не силкуючись нічого зрозуміти і без будь-якого страху.

Кров поступово вгамувалася. З нагрудника стерли червоні плями. Я знову сів і лише тоді довідався, що трапилося. Толик, який бився поряд зі мною, замахнувся на Вову Сазанова. Широко замахнувся. І в цьому замаху, відкинувши руку назад, рубонув мене мечем по переніссю.

Зараз він стояв такий винуватий, яким я його ніколи не бачив.

— Це він навмисне, — заявив Петько Лапін. — Він з Владиком битися боїться, а помститися кортить.

— Та що ви, хлопці… — почав Толик і тихо заплакав.

— По-моєму, це виключається, — сказав Марик. — Не міг він навмисне.

— Не міг, — погодився я. — Не реви, Толю.

— Якби він навмисне, я б йому… — суворо зауважив Бипа.

— Не треба, — сказав я.

— Дуже болить? — запитала Майка.

Я похитав головою. Боліло не дуже, тільки я відчував, що перенісся швидко розпухає.

Почали обговорювати, що робити. Одні казали, що треба піти додому і полежати. Інші стверджували, що додому йти не треба: мати перелякається, а може, всім іще й влетить за таку гру.

Гудіння в голові минулося, і я відчув себе героєм. Я був поранений у гладіаторській битві! І мені хотілося бути героєм до кінця. Я заявив, що лежати не збираюся, а краще всім нам піти викупатися, коли вже битва не вийшла. Від купання всі рани заживають.

Пропозицію вмить прийняли.

— Тільки додому збігаю, скажу, що на річку йду.

— Ти що? — здивувався Диркнаб. — І досі ще не отямився? Тебе ж із хати не випустять більше!

— Випустять. Мене мати ніколи не тримає.

— Ти на свій ніс подивися, — сказала Майка.

Я не міг подивитися на свій ніс. Крім того, у нас з матір'ю була залізна домовленість: якщо йду купатися, повинен попередити. А втім, я сподівався, що мати пішла до знайомих, і я просто залишу їй записку.

— Ви йдіть, — твердо сказав я. — Зачекайте мене біля кіно, де годинник. До шостої. Я прийду, от побачите.

Недавно гудок у депо просигналив пів на шосту, і у мене було хвилин з двадцять.

— Не прийдеш же, — сумно сказав Бипа.

У мені все ще вирував геройський дух. Я взяв за кінці свій меч і з розмаху перебив об коліно (меч був з тріщиною від удару об Диркнабів щит, і я його не шкодував). Ногу я забив здорово, але гордо випростався і підняв у руках уламки.

— Ось! Чесне спартаківське, прийду!

Мені здавалося, що так присягалися гладіатори.