Тінь Каравели - Владислав Крапівін

Я спересердя почав смикати тасьомки і зривати гачки обладунків. Якщо людина злякалася, вона завжди потім злиться. Манярка спостерігала за мною не рухаючись.

Було в ній щось пташине. Очі — як чорні ґудзики, шия тонка, ніби у пташеняти. І навіть гострі лопатки під платтям були схожі на невирослі крильця.

Не подобалося мені, як вона сидить і дивиться: розплеще тепер усім про моє спорядження. А тут іще гачок наплічника намертво вчепився у сорочку. Я смикав, смикав…

— Давай відчеплю, — сказала Манярка. Але не рушила, поки я не відповів:

— Ну відчепи… Чого сидиш?

Вона підвелася, підійшла ззаду і діловито почала дихати мені в шию. Відчепила. Потім сіла навпочіпки над моїм спорядженням.

— Це раніше солдати носили такі залізяки… Ти сам робив?

— А хто? Пушкін, чи що?

— Я знаю, — сказала вона. — Пушкін — це письменник. Він кіно про царя Салтана написав.

Був такий фільм. Не кольоровий, не широкоекранний, але все одно хороший.

— Ану, допоможи, — наказав я.

Вона слухняно поклала мені в портфель обладунки.

— Ходімо, — сказав я. — Нічого тобі тут самій робити. Славко, певно, по всіх вулицях шукає.

Я знав, як Диркнаб нервував, коли Манярка зникала.

— Не піду, — насупилася вона. — Я з ним посварилася.

— Ну подумаєш — посварилася. А зараз помиришся.

— Нехай він перший мириться.

— А як же він буде миритися, коли тебе немає?! Ходімо!

— Не піду.

— Ну, що ти тут робитимеш, га?

— Я рибу ловлю.

І тут я побачив на березі здоровенну палку з прив'язаною ниткою. На кінці нитки була розстібнута шпилька, а на вістрі шпильки сиділа дохла зелена муха.

От потіха!

— Цією вудкою ловиш?

— Угу.

— Нічого ти нею не зловиш. Та тут і риби немає.

— Южко казав, що є маленька.

— Нічого тут немає. Гайда!

Вона обернулася спиною. От вредна! Довелося вдатися до хитрощів:

— Якщо підеш, я тобі справжню вудку зроблю.

Вона обернулася:

— А ти не брешеш?

— Манярка! — суворо сказав я.

Вона подумала. Потім очі її зупинилися на моїй пряжці.

— А даси ремінь поносити?

— Ти ж не хлопчик!

— А дівчата теж бувають моряки.

Що з нею вдієш?

— Тільки не замахлюй, віддай потім.

Вона швидко заштовхала плаття в трусики і підперезалася. Але ремінь спадав. Довелося мені пересунути пряжку.

Начепивши ремінь, Манярка помилувалася пряжкою, закинула на плече свою вудку (не знімаючи мухи з шпильки) і пішла попереду мене.

У дворі я сдав її Диркнабові, який і справді вже тривожився.

— Відлупцюю, — жалібно сказав він. — Ану, дай сюди ремінь.

Але Манярка пострибала геть як коза.

Під вечір Диркнаб викликав мене на ганок. Манярка стояла з ним поряд.

— Ти їй обіцяв вудку зробити?

— Ну то й що? — сказав я. — Вона ніяк додому не йшла.

— Ось бачили! — сердито сказав Диркнаб. — А тепер вона від мене не одлипає: чому ти вудку не робиш?

— Вона чия сестра? — напосівся я. — Моя? Вона твоя сестра. Ти й роби!

Диркнаб теж розізлився:

— А вона не хоче! Зрозуміло? Хоче, щоб ти!

Диви які фокуси?

— Ти її запитай, чи не хоче вона по шиї.

Манярка мовчки дивилася на мене й слухала. Серйозна така. Коли я сказав про шию, вона повернулася і пішла геть. Потім зупинилася. Обернулася, не дивлячись на мене. Зняла мій ремінь, поклала на ґанок і знову пішла від нас.

Що тут вдієш? Не можна ж, щоб людина ось так йшла.

— Зачекай-но, ти, — сказав я.

Довелося шукати підходящу лозину для вудлища. Знайшов. Але потрібну нитку відшукати не зміг і зробив ліску з шпагату.

— Навіщо така товста? — незадоволено запитала Манярка.

— А якщо велика щука попадеться?

— Тоді гачок теж великий треба.

— Гачок — завтра. Дріт знайду і зроблю.

— Гаразд, — поблажливо сказала вона й побігла, озираючись.

Пізно ввечері, коли я, набігавшись, уже збирався спати, мати повідомила:

— Там тебе панночка питає.

— Хто? Майка, чи що?

— Не Майка. Маня.

— Маня?.. Ах, Манярка! Ну що їй знову треба?

Вона стояла біля ґанку з моєю «вудкою».

— Маняра! Ти чому не спиш? Ой, Славко намилить тобі шию!

— Не намилить, — відмахнулася вона. І, ставши навшпиньки, зашепотіла мені у вухо: —Владику, а можна, щоб не була не вудка, а батіг? Адже все одно гачка немає, а тільки палка з мотузкою. Можна?

Ну сміх, та й годі! Шепоче, ніби якась таємниця у неї.

— Навіщо тобі батіг? — запитав я голосно.

Вона зніяковіла.

— Гратися… Ніби в цирку. З коняками. Вчити їх стрибати.

Зрозуміло. Вона бачила циркову афішу.