Високий Мисливець - Альберто Войтєх Фріч

погляд напій, як виявилося, був зрадливий. Та він усім сподобався. Кожен роздобув якусь посудину, і незабаром по всьому подвір'ю засвітилися зеленаві вогники, схожі на світлячків. Жінки теж скуштували таємничого напою, та одразу ж і зрозуміли, який він підступний. Незабаром троє молодиків залишили товариство, решта гостей, захмелівши, зосталася лежати на землі до світанку, доки їх не привів до тями ранковий холод. Ті троє, що залишили товариство, були мисливець, пайдор і Альваро. Перші двоє вміли пити, третій не пив зовсім. Вони пішли у кімнату співця, щоб помінятися вбранням.
Розділ п'ятнадцятий
ЗБРОЯ

Всі ті пригоди згадав Караї, коли виїхав з Наліке. У нього було досить причин, щоб переконати полковника повернутись. Адже візит до індіанців у несприятливий час міг зруйнувати всі плани Караї, а цt, в свою чергу, чого доброго, призвело б до біди. Не хотів він також, щоб його друг долав такий далекий і втомливий шлях даремне.

Із задуми мисливця вивів тупіт кінських копит. Мисливець озирнувся у ту мить, коли Байджокігі вже наздоганяв його. Якусь хвилину їхали мовчки. Високий Мисливець міркував, як краще відкрити вождеві свої плани, коли той сам раптом запитав його:

— Ти їдеш назустріч коронелю[58] Фейхоо? З ним і його син Альваро. З Набілеке приїхали люди Довгого Кореня, вони бачили їх дорогою.

— Я хочу завернути їх. По-моєму, зараз не зовсім зручний час для переговорів з Наувільйо.

— Я теж думав про це. Але все-таки, мабуть, не треба їх завертати, хай їдуть. Аби тільки твоєму другові знову не спала на думку якась дурниця і він не привіз нишком пляшки горілки. Тому я рушаю разом з тобою. Якщо полковник щось отаке везе, він далі не ступить ні кроку. Мені й самому кортить хильнути трохи, але ні від кого з нас не повинно тхнути сивухою. Хай покаже, що він везе, і коли має горілку, — виллє її. Саме виллє, а не закопає, бо, якщо хтось знайде, зіпсує всю справу!

Дорогою Караї і Байджокігі обговорили, як вони поведуть розмову з Наувільйо, і розподілили між собою обов'язки. А зустрівшись з полковником та його саном, вони ще раз усе обміркували до найменших дрібниць.

Вождь мав підстави, коли висловлював занепокоєння щодо того, чи не везе полковник горілку. Фейхоо справді мав дві пляшки і ще одну плескату пляшечку тримав у потаємній місцині для власного вжитку. Але Байджокігі винюшкував і її, і полковник, згнітивши серце, мусив розбити також і цю пляшку.

— Горілки не можна брати з собою навіть як ліки. Наувільйо сьогодні має поступитися багатьма своїми принципами, але тут він стоятиме несхитно. Сам він пити не тільки не може через свою хворобу, але й не хоче. Розумієте? Отож ви більше прихилите його до себе, якщо візьметеся до лагодження загорож.

Альваро був захоплений планом полювання на дику череду. Він уявляв, як покаже свою хоробрість і вміння управляти конем перед такими спритними наїзниками, як індіанці. Юнак був у такому захваті від індіанців кадувеїв, що додав навіть до свого імені індіанське прізвисько і почав себе звати Альваро Гуайкуру [59] Фейхоо. Мисливця трохи дивувало, що полковника анітрохи не лякала небезпека, на яку наражатиметься його син під час полювання на дике стадо.

— Якби я так не обважнів, то й сам вирушив би з ним, — промовив Фейхоо, ніби вибачаючись.

Наувільйо та й усі індіанці з величезним захопленням прийняли пропозицію допомогти в полюванні. На світанку майже всі вони, наче мурахи, висипали до огорож і заповзятливо взялися до роботи — носили каміння і колоди, лагодили старі загорожі і будували нові. Лише кількох юнаків було послано до болота, щоб вони зайняли худобу з індіанським тавром. Та незабаром Караї зрозумів, що зробили те хлопці не дуже сумлінно. Він оглянув худобу, яку вони пригнали до села, і побачив випалені на шкурі корів і биків індіанські візерунки, майже зовсім зарослі шерстю. Однак хлопці гнали з лісу два стада. З одним вони звернули на схід там, де, як вони гадали, їх не можна було побачити з села. Проте Караї помітив їх і не мав сумніву в тому, що в кожного бика з того, першого, стада на лівому боці було тавро, яке свідчило, що худоба належить поміщикові Мальгейросу. Та, завваживши те, він заплющив не тільки одне, але й друге око. «Quen roba un ladron…»

Свято було дуже пишне. Індіанці бенкетували щоночі. Гори м'яса, яке належало з'їсти все до останку, стільки ж овочів і плодів, що їх привезли мешканці Шуваради, щоб похвалитися своєю працею. Частували всіх. Люди поринали на кілька годин у сон, a потім знову завдавали працю зубам.

На третій день Альваро і Караї поїхали у мисливський табір, а за тиждень Алонсо повідомив, що все готово для ловів.

Того дня Караї вирушив до Орлиних Гір, узявши з собою своїх собак. Як він і гадав, собаки добре запам'ятали потайну дорогу, якою їх нещодавно провів уночі Байджокігі. Вона починалася на кам'янистому осипі, саме в тому місці, де мисливець завжди дбайливо зарівнював свої сліди. Це була зручна, добре наїжджена дорога без будь-яких перешкод, яка широкою дугою огинала долину ванільних ліан. У деяких місцях, як здавалося мисливцеві, дорога була розчищена людськими руками, хоч він і не розумів, яким знаряддям індіанці могли розбити і відтягти вбік кілька великих кам'яних брил, що, очевидно, колись заступали шлях. Та він знав і те, що найнадійніше знаряддя індіанців — терплячість і наполегливість. Інші інструменти тільки полегшують роботу, але без них можна обійтися.

Дорога привела Високого Мисливця до кладовища не з того боку, з якого він звичайно приїздив сюди. Залишивши коня під охороною собак, він зняв з сідла ягуарячі шкури і пішов до свого спостережного пункту. Сонце ще не піднялося високо, і Караї не міг скористатися дзеркалом, проте з протилежного боку вже можна було посилати світлові сигнали. Мисливець розпалив вогонь і,