Високий Мисливець - Альберто Войтєх Фріч

В який бік не продирався мисливець, скрізь натикався на закрут річки. В такому випадку найрозумніше буває злізти з сідла і дати відпочинок собі й коневі. Мисливець так і зробив. Він набив люлечку і запалив, тимчасом як кінь заходився оббирати на кущах соковите листя.

Там Караї і зустрівся з полковником Фейхоо та його людьми. Він ще здалеку почув тупіт їхніх коней, але коли невеличкий загін доїхав до місця, де він сидів, сонце вже почало хилитися на захід. Від прибульців мисливець довідався, що поблизу є брід через річку, по якому проходить кордон індіанських земель, і що недалечко від броду стоїть хатина, в якій вони сподіваються переночувати. Караї вирішив приєднатися до них. Та перед самим бродом верхівці сполохали кількох жакутингів [52], і мисливець подався за ними, гукнувши полковникові, що приїде трохи пізніше. Він сподівався знайти брід, йдучи по їхніх слідах.

Караї вирушив за фазанами, бо не мав ніякого припасу, а об'їдати нових знайомих не хотів. Та. лихо йде і біду за собою веде, а надто в чужому краю. Він ніяк не міг підійти до птахів на постріл і не помічав, як заглиблювався все далі в підлісок. А коли йому зрештою вдалося підстрелити одного птаха, навколо стемніло. Шукати слідів не було рації. Мисливець спробував був піти понад річкою, та якщо він не міг знайти дороги завидна, як би він це зробив поночі. Довелося розсідлати коня, прив'язати його до дерева і, розклавши багаття, заходжуватися біля вечері.

Це була невесела вечеря. Він не мав чайника, не мав навіть солі, зате йому не бракувало музики, якою вітали його цілі хмари москітів. Спершу він підтримував великий вогонь, щоб відігнати їх, але це не дуже допомагало. Протимоскітна сітка була пропалена, і він ліг у попіл ближче до вогню, накрився з головою важким плащем і одразу ж заснув, такий був зморений, а ще більше розгніваний на самого себе.

Спав він недовго. Кінь почав рватися в кущах, брикатись і злякано іржати. Мисливець підхопився й кинув хмизу в багаття. Та не встигли гілки спалахнути, як він побачив двоє очей, що світилися в темряві. «Ну, славна буде ніч», — подумав мисливець і схопив рушницю, один ствол якої був заряджений кулею, а другий — тільки грубим дробом. Уночі нічого покладатися на один постріл.

Довелося розкласти ще два вогнища. Полум'я відігнало хижака. Та незабаром ягуар знову почав кружляти навколо. Мисливець весь час підкидав хмизу у вогонь, а коли починав дрімати, стривожений кінь будив його. Отак і минала ніч. Утома все більше змагала Караї, хоч він боявся заснути. На всякий випадок він вирішив вийняти патрон з дробом і зарядити й другий ствол кулею або рубаним свинцем. Та коли він уже готувався це зробити, палаючі очі хижака засвітилися так близько, що він мимоволі вистрілив у них з обох стволів. У відповідь пролунав страшний рик.

Отже, він не схибив. Ревіння повторилося, потім ще раз, але вже далі. Мисливець перезарядив обидва стволи і, коли в лісі все затихло, знову скрутився калачиком у попелі й заснув. Він знав, що наляканий кінь розбудить його, тільки-по з'явиться найменша небезпека. Ось-ось мало зазоріти, і треба було виспатися.

Мисливця розбудив кінь, але не його. Син полковника — Альваро трохи не наїхав на нього своїм конем і, штурхаючи у плащ стволом рушниці, закричав щосили:

— Ви ще живі?

Проте це питання було зайве, бо мисливець підвівсь і почав потягуватися.

— Вже ранок? — також хтозна для чого запитав мисливець. — У мене була така тривожна ніч.

— У нас теж була не краща. Ми прокинулись, почувши ваш постріл, і подумали, що вам каюк. А тоді навколо хатини почав кружляти ягуар. Двері в хатині не зачиняються, і нам довелося лізти на дах. Перед тим тут ночували торговці скотом. Вони зарізали корову і півтуші покинули на гаку в хатині. Ви побачили б, як ягуар пошматував м'ясо! Він бенкетував у хатині цілісіньку ніч. Ніхто а нас не наважувався злізти, навіть коли над ранок звір потягнув геть. Тільки я насмілився спуститись, щоб глянути, що з вами. Всі ще сидять на даху.

До хатини Альваро повернувся разом з мисливцем. Удень легко було йти по сліду, так само як і відшукати брід. Супутники Альваро й досі сиділи на крутій покрівлі, готові в першу-ліпшу мить відкрити вогонь із усієї зброї, яку мали.

— Докторе! Ви живі!

Це нагадало мисливцеві, що він у Бразілії. Спершу він заперечував, щоб йому надавали вчений ступінь, до якого він не мав ніякого відношення. Але марно. Адже він возив із собою аптечку, і цього було досить, щоб його величали «дотор медіко», тобто доктором медицини! Та коли йому все-таки пощастило переконати їх, що це не так, його почали звати «дотор іпженейро», бо він мав вимірювальне приладдя. Коли ж він і це заперечив, то став для бразільців «дотор ретратіста», тобто» фотографом, бо серед його спорядження були штатив і камера. Що ж, у кожної країни свої звичаї — бразільці звикли наділяти кожного іноземця титулом доктора. Принаймні так було у той час, і Караї тільки махнув рукою й перестав боронитися від цих учених ступенів.

— І ви з такою купою заліза втекли на дах? — запитав мисливець. — Чому ж ви не стрельнули в ту кицьку або хоч би відповіли на мій постріл, щоб я міг вас знайти?

— Це, звісно, можна було зробити, але ніхто з нас не мав такого бажання. Адже у нас в Ріу Гранді ягуарів нема, і ми не знаємо, як з ними поводитись. Якби ви побачили ту пошматовану коров'ячу тушу, то й у вас відпала б охота стріляти.

— Що ж, я теж уперше в цих краях. Але ви могли б зрозуміти, що ягуар, який унадився по м'ясо, був неголодний. Його можна було відігнати, навіть вистріливши в повітря. Адже