Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

— Ні, брате, я передумав перекваліфіковуватись, — сказав він, прощаючись з Кларком. — На паровозі куди спокійніше…

Прийшовши додому, Василь Гойда скинув із себе вдавану і справжню втому, сів за стіл, розгорнув товстий зошит і докладно описав свою недільну подорож: де побував із слюсарем Бєлограєм, чим той цікавився, з ким і на яку тему розмовляв.

Рано-вранці, йдучи на роботу в депо, Гойда завернув у міський відділ Міністерства внутрішніх справ і попросив чергового доповісти начальникові.

… Василь Гойда і Євген Миколайович Зубавін здавна, ще за партизанських часів, знали один одного.

Влітку 1944 року німці блокували у важкоприступному. гірському районі партизанський загін, яким командував Зубавін. Район лісистих Карпат Зубавін тоді тільки ще освоював, і йому конче потрібен був добрий Провідник, щоб вирватися із смертельного кільця. І саме того дня дозорні привели в ущелину, де були партійний, білявого підпаска, одягнутого у подертий кожушок і взутого у діряві гірські постоли із сириці. В руках у нього була пастушача дудка — сопілка. Коли в нього стали допитуватись, з якою метою він проникнув у розташування партизанів, він сказав:

— Просто так, щоб ви послухали мою дудку. Все можу: «Камаринську», «Верховино, світку ти наш», «Выходила на берег Катюша», «Кто его знает, чего он моргает», «Каховку», «Інтернаціонал».

Партизани із задоволенням вислухали весь репертуар хлопчика і знову почали допитувати. І коли ця розмова набрала характеру, далекого від жартів, пастушок поважним басом спитав:

— Хто у вас тут за старшого?

Партизан у чорній бурці і заячій шапці вийшов наперед:

— Говори.

Хлопчина зміряв його з ніг до голови недовірливим поглядом і похитав головою:

— Ні, я хочу говорити з найстаршим.

Його привели в курінь, зроблений з ялинових гілок. Здоровенний вуйко, дядько, оброслий бородою Чорномора, сидів на пеньку, тримаючи карту на колінах. Біля його ніг лежала вівчарка.

Чорномор розгладив свою пишну бороду, підморгнув автоматникам:

— Що це ви за співака привели, га? Звідки він узявся?.. Ти хто такий? — суворо спитав командир.

— Я від Степана Грозного, — відповів пастух. — А ви Батя, так?

Не чекаючи відповіді, він сів на землю і діловито почав розпорювати шов рядняних штанів.

— Ось! — він протягнув командирові тонкий рулончик паперу.

Батя читав записку довго, уважно, хоча там суть справи, як знав Василь, була викладена коротко і ясно, рукою не менш славнозвісного партизана, ніж сам Батя: «Посилаю провідника. Виведе вас куди завгодно, хоч на вершину Говерли».

— Так… — промовив Чорномор. — Ану, хлопчику, Підійди до мене.

Василь впритул наблизився до чорної, пропахлої димом багаття бороди. Прямо, не кліпаючи, дивився він у вічі Баті і з посмішкою чекав, що буде далі.

— Стояти рівно! — скомандував командир. — Не хитатись, як та хворостина в чистому полі. Ось так! — він поцілував обірваного партизанського посла. Хлопчик засоромився до сліз, увесь зашарівся.

— Значить, обіцяєш цілковиту безпеку?

Василь закивав головою.

— А яку даєш гарантію? — Батя примружився. Обвітрене, з пошерхлими губами обличчя Гойди стало серйозним, суворим:

— Хай я не дочекаю перемоги, якщо не виведу вас на простір!

— Ось тепер ніяких сумнівів не маю! — Зубавін засміявся. — Що хочеш у нагороду? Обіцяю виконати будь-яке твоє бажання.

Так зустрілись Василь Гойда і Євген Миколайович Зубавін. Ще цілий рік воювали вони в Карпатах, у Трансільванії і Альпах. Довелося їм побувати і в Берліні.

Після війни їх шляхи розійшлися, але не минула марно дружба із Зубавіним. Партизанська відвага і сміливість, наполегливість і вміння розбиратися в людях, готовність перебороти будь-які труднощі стали в пригоді Василеві Гойді і в мирні дні, в труді. Він значно швидше, ніж інші, протягом трьох років, здобув право на керування паровозом.

… Майор Зубавін підвівся з-за столу і, розвівши руки, пішов назустріч Гойді:

— А, «Дудочник»! (Це була партизанська кличка Гойди). Здоров був, Василю Івановичу! Ти чого ж так довго не показувався? Місяців зо три не бачились. Зазнався, чи що?

— Як не зазнатися, Євгене Миколайовичу, — посміхнувся Гойда. — Механік!.. Третій тиждень самостійно тягаю поїзди в Карпати і закордон.

— Чув, чув… Поздоровляю!.. Сідай і розповідай, як поживаєш.

— Іншим разом, Євгене Миколайовичу, розповім, а зараз…

Розстебнувши шинель, Гойда дістав з-під поли вже зів'ялий, з пришпиленою до нього орденською стрічкою букет бузку, від якого розносився різкий аромат в'янення, потім в його руках з'явився товстий зошит у клейончатій обкладинці.

— Дружок у мене завівся, Євгене Миколайовичу. Хлопець — душа на розпашку. Гвардієць. Орденів — на десятьох. Веселий. Співун. Щедрий. Дівчата на нього задивляються, а я… Підозрілий він тип. Звичайно, може, я помиляюся… Ось подивіться.

Гойда поклав на стіл букет бузку і розгорнув зошит на тій сторінці, де докладно розповідалося, як, коли і за яких обставин він уперше зустрівся з Іваном Бєло-граєм.

Майор Зубавін мовчки, ні разу не глянувши на Гойду, прочитав його нотатки. Василь не зводив очей з обличчя Зубавіна, намагаючись відгадати, помилився він чи ні. Але прочитана вже остання сторінка, а обличчя Зубавіна, як і до цього, непорушно спокійне.

— Ну? — нарешті не витримавши гнітючого мовчання майора, спитав Гойда.

Зубавін не відповів. Висунувши шухляду письмового стола, він дістав лупу, старанно протер її замшею і схилився над букетом. Не знайшовши нічого вартого уваги у гілках бузку, він відсунув їх і почав пильно вивчати орденську стрічку.

— Я так і думав! — вигукнув він і подивився на Гойду добрими і вдячними очима. — Молодець, Васю!