На Зеландію! - Максим Іванович Кідрук
– Кідгук на дготі. – Рот набитий піною. Намагаюсь щебетати так, щоб не булькати.
– Максиме, доброго ранку, – вітається менеджер. – Я не розбудила вас?
– Ранок! – булькаю у відповідь. – Не розбульдили. Якраз чищу губи.
– Чистите що?
Я витягнув щітку з рота і повторив чіткіше:
– Зуби. Я зуби чищу.
– А, – сказала Юлія, – а то ви дивно якось говорите. Коротше, мені щойно дзвонив кур’єр із Москви.
– Все гаразд?
– Не зовсім.
Серце тьохнуло. У грудях зашкрябало. З переляку прикусив щоку. Біль стрельнув аж до вуха, і я зарепетував:
– Мля-а-а!
– Ви чого?! Максиме, нічого страшного не трапилося, – заспокоїла мене Юлія.
– Та то не вам. Я щоку прикусив.
– Може, я передзвоню пізніше? – Вона запитувала таким тоном, наче боялася, що до кінця розмови я прикінчу або принаймні сильно покалічу себе. Так, наче я якийсь даун, що не може одночасно чистити зуби і розмовляти по телефону.
– Не треба. Кажіть, що сталося.
– Треба дещо уточнити. Кур’єр віддав документи, і спочатку все було добре, а потім працівнику посольства видалося дивним, що ви приїжджаєте лише на шість днів. – Юлія прокашлялася, тактовно позначуючи, що її це також насторожує. – Вони попросили від вас письмове роз’яснення. Англійською мовою.
– Тільки не кажіть, що ця писулька має бути підписана мною особисто! – скрикнув я, хапаючись вільною рукою за шевелюру і прикушуючи другу щоку.
– Ні. Просто напишіть текст і вишліть мені на e-mail. Я передам його у посольство.
– Уже пишу!
Дочистити по-людськи зуби так і не вдалося. Відкривши порожній «Word’івський» документ, у буквальному сенсі плюючись кров’ю, я прудко нашкрябав зліва згори: «To whom it may concern».[50] По тому, гарно обдумавши, склав такого листа (нижче наведений переклад українською):
Я перебуватиму в Новій Зеландії лише шість днів через те, що не можу залишитися на довше. Спочатку планував пробути десять днів, але плани змінилися. По-перше, 8 травня я лечу на північ Греції (півострів Халкідіки) в рамках семиденного прес-туру, організованого туристичною компанією «Mouzenidis travel». Не маю можливості відмінити чи перенести цю подорож. У той же час я не можу відвідати Нову Зеландію після 15 травня у зв’язку з початком промотуру на підтримку моєї нової книги – «Навіжені в Перу». Друга половина травня і весь червень уже розплановані. Я також не маю змоги вилетіти з України раніше ніж 30 квітня, оскільки візу отримаю щонайраніше 28–29 квітня.
Таким чином, лишаються два варіанти: або відмінити подорож до Нової Зеландії, або їхати лише на шість днів. Я збираюсь писати про туристичні принади Окленда й околиць для українського туристичного журналу «MANDRY» і надіюсь, що шість днів буде цілком достатньо, щоб зібрати необхідний матеріал.
Сподіваюсь, наступного разу мені вдасться залишитися на більше часу.
Найщиріші вітання,
Макс Кідрук
По-моєму, вийшло непогано, правда? Майже не брехав.
Хай там як, мені повірили. І це головне.
* * *
Плакати були готові у вівторок, 26 квітня. Притула в цей час роз’їжджав по Україні зі своїми «Вар’ятами», а тому передати особисто не міг. «Сірий» зателефонував напередодні і сказав, що конверт із постерами залишать у вітальні в новому офісі «Нового каналу» (пардон за тавтологію, але без неї тут ніяк).
З самого ранку я помчав на Тургенєвську – забирати основний інвентар.
Пака виявилась чималою, загорнутою в темно-коричневий обгортковий папір. Судячи з габаритів згортка, плакати були таблоїдного розміру (формату А3). Тоді мені здалося, що це добре – що більші, то кращі. Проте я помилявся. Адже не міг передбачити, що мені просто не вистачатиме рук, і навіть не уявляв, як намучуся, розклеюючи постери самотужки.
Забравши плакати, заспішив додому. Ледве стримувався, щоб не розкрити пакет по дорозі і просто у маршрутці не роздивитися плакати, хоч і розумів, що завчасно світити ними не варто.
Зрештою дістався квартири. Похапцем зняв кеди, розклав пакунок на ліжку й акуратно розрізав обгортковий папір. Усередині лежали дві сотні кольорових плакатів. Я дістав один і розгорнув перед собою на витягнутих руках.
Глянцевий листок засяяв, наче сонце!
Роздивляючись, я не міг стримати широченної посмішки. Переді мною був справжній шедевр. Хіба ні? Все в ньому було чудове: і дівчина, і поле, і серп, і… Словом, геть усе!
«Це прекрасно, – шепотів я, а плакат ледь помітно тремтів у долонях, – це просто прекрасно…»
* * *
Через два дні, у четвер, кур’єр привіз мій паспорт. З візою.
Я передзвонив «Сірому» і відрапортував про стовідсоткову готовність до місії. Після чого в гарному настрої став готуватись до відправлення. Попереду чекав найдовший переліт: дві пересадки, три перельоти, загалом майже тридцять годин, двадцять три з яких я проведу в повітрі…
* * *
Тридцятого квітня по-тихому, без сурм і фанфар, я прибув до аеропорту Бориспіль. Став на реєстрацію на рейс SU184 компанії «Аерофлот» до Москви.
«Аерофлот»… Моя любов…
Я не раз писав, що обожнюю літати. Мені подобається спостерігати за підготовкою до зльоту, відчувати, як стугонять велетенські турбіни літака і сила в сотні кілоньютонів тягне важезний реактивник уперед по злітній смузі. Люблю передивлятися старі голівудські комедії по personal entertainment system,[51] особливо під час дальніх перельотів, коли в салоні приглушують світло і більшість пасажирів довкола тебе засинають. Я навіть турбулентність люблю (в межах 6 балів за шкалою Ріхтера… при 6 балах ще можна пити воду з пластикової пляшки, не ризикуючи вийняти горлечком власне око).
На жаль, цього всього (за винятком турбулентності) немає в «Аерофлоті». Зате у них є сварливі літні стюардеси, що згодилися б у мами капітану лайнера, паршивенька їжа, що тхне пластмасою й автомобільним мастилом, жодної розважальної системи (навіть на рейсах, які тривають по десять годин). А ще «Аерофлот» часто падає. У прямому розумінні. І не через несправність літаків чи складні погодні умови, а через… навіть не знаю, як сказати… непередавано широкий пофігізм російської душі і сліпу віру в непохитний ще з радянських часів принцип «та, якось воно буде!». Катастрофи «Аерофлоту» не входять у десятку найкрупніших у світі, але, готовий посперечатися, очолюють рейтинг найбільш безглуздих авіакатастроф за всю історію комерційної авіації. Варто згадати катастрофу рейсу SU593 22 березня 1994 року під Мєждуреченськом Кемеровської області. «Airbus A310» звалився в штопор через те, що за штурвалом опинився… п’ятнадцятирічний син капітана. Командир аеробуса пан Кудринський, попередньо ввімкнувши автопілот, дав синочку «потриматися» за штурвал під час нічного польоту,