На Зеландію! - Максим Іванович Кідрук

І я, і Сергій Притула проводимо дану акцію для того, щоб пізніше надати їй розголосу саме в Україні. Щоб у майбутньому такі випади не «ковтали» мовчки. Сергій поширюватиме інфу через ТБ, я ж напишу про це в одній з наступних книг.

Дякую, що приділили час. Цінуватиму будь-яку пораду чи допомогу з Вашого боку. Сподіваюся також, що серед діаспори виявиться хтось небайдужий до цієї акції.

Якщо Ви зможете допомогти, відпишіть на цей мейл або ж дзвоніть +38 097 1231111 (залишати в тексті номер телефону?) у будь-який час. Я прилітаю до Окленда о 04:55 2 травня.

З повагою,

МК

Квитки куплені, діаспора поінформована. Залишалось останнє і, мабуть, найважче – новозеландська віза.

Найдорожча віза, найдовший переліт

Я здивувався, виявивши, що в Києві є консульство Нової Зеландії. На Багговутівській. Почесний консул – пан Марк Райт. На сайті навіть номер телефону був. Словом – усе як у людей. Навряд чи вони видають візи, але була надія, що принаймні допоможуть із оформленням паперів, призначать дату подачі документів у Москві, скажуть, до кого конкретно звертатися і т. п.

Подзвонив (раптом кому треба, номер телефону – 044 5377444). Відгукнулись відразу, після двох чи трьох гудків:

– Торговоє обьєдінєніє «Блу-Стар Лімітед», здравствуйтє! Чєм магу бить палєзна? – скоромовкою застрочив сухуватий дівчачий голос (назву компанії я вигадав, зараз її просто не пригадаю).

– Е-е… добрий день, – збентежився я. – Вибачте, я, мабуть, помилився номером, бо… взагалі-то телефонував у консульство Нової Зеландії.

Відповідь дівчини ще більше ввігнала мене в ступор:

– А, так, це ми! Добрий день! Я вас слухаю.

Я провів язиком по губах:

– Ми – це хто?

– Консульство. Нової Зеландії.

– А як же «торговоє обьєдінєніє»?

– Не зважайте. Ми – консульство Нової Зеландії.

Така швидка зміна профілю діяльності потішила мене.

– Найближчим часом я збираюсь летіти до Зеландії, – кажу в трубку.

– Коли саме?

– За кілька тижнів – 30 квітня.

– Мета поїздки?

– Кгм… туризм.

– Зрозуміло, – сказала дівчина, а тоді: – Ми не видаємо віз.

«А для чого тоді питати про дату і мету поїздки?!»

– Розумію. Можливо, ви допоможете з оформленням документів, перед тим як я повезу їх у Москву?

– Ні. Ми цим також не займаємось.

– Тоді чим ви там займаєтесь? – підвищую тон.

– Ми просто консульство.

– Ясно. – Я втямив, що пан Райт був простим новозеландським бізнесменом, якому вліпили консульський титул для проформи (а також, можливо, для прикриття бізнесу). Він не виконував ніяких функцій, окрім почесної представницької. Призначили, аби був. На всяк випадок. – Тоді дуже дякую консульству за надану допомогу.

– Зачекайте. Можу дати вам пораду. Є одна компанія, що займається підготовкою віз до Австралії та Нової Зеландії. Подзвоніть за цим номером. – Вона продиктувала номер телефону. – Менеджера звуть Юлія Шабаєва, вона вам усе розкаже.

Я поспіхом попрощався і зателефонував за вказаним номером.

Цього разу розмова була більш предметною.

– Туризм?

– Так, туризм, – удруге, не змигнувши, збрехав я.

Менеджер почала завчено диктувати список потрібних документів.

– Дві фотокартки, діючий закордонний паспорт, ксерокопії віз зі старих паспортів, бронювання готелю, детальний маршрут поїздки, довідка з банку про наявність коштів на рахунку і… – Юлія зробила паузу, а тоді тяжко видихнула: – і анкета.

– Все зрозумів. Питань немає.

– Будуть. Особливо з анкетою.

– Тобто?… Чому ви такі певні, що будуть?

– Тому що не перший день оформляю візи в Зеландію. – У трубці пошаруділо, і Юлія продовжила: – Тепер щодо оплати: консульський збір – 110 американських доларів. Ви самі купуєте страховку, дійсну в Новій Зеландії, яка б покривала витрати мінімум на 50 000 доларів. Усі документи повинні бути перекладені на англійську і завірені у нотаріуса – за це також платите ви. Ну і насамкінець, послуги нашого кур’єра – 150 євро.

Усе разом – більше 300 доларів. До цього часу – найдорожча віза в моєму паспорті. Але навіть така, на перший погляд драконівська, сума є найменшою з можливих. Якби робив візу сам, оминаючи послуги кур’єра, довелося б двічі їхати у Москву: перший раз на подачу документів, і вдруге – за паспортом з виданою візою. Лишень проїзд туди й назад потягнув би на 400 баксів. Додайте до цього таксі, харчування і проживання у Москві, і зрозумієте, що 150 євро – то дуже адекватна ціна за кур’єрський сервіс.

– Згоден.

– Чудово. Тоді підходьте, щойно зберете всі папери. 21-й офіс на Комінтерна, 13. Це неподалік Центрального залізничного вокзалу. Але не затягуйте. У вас не так багато часу.

– Коли найпізніше можна віддати вам документи?

– Наступний кур’єр вирушає у Москву у вівторок, 12 квітня. Отримати паспорт ви зможете десь між 26 та 28 квітня. У вас шість днів, щоб усе підготувати.

– Вас зрозумів! – кладу трубку.

Виявилося, Шабаєва мала рацію. Анкета (її можна завантажити на сайті міграційної служби – форма INZ 1017) складалася з двадцяти (!) сторінок запитань. Пробігши її очима, подумав, що мене анкетують перед вербовкою в таємну новозеландську розвідку, а не перед видачею одноразової туристичної візи.

Довелося відповідати на цілу купу запитань, переважна більшість із яких були відверто безглуздими. Окрім персональних даних і пояснення мети візиту мені довелося зазначати, чи не збираюсь шукати партнерку в Новій Зеландії, відповідати на запитання, чи хтось давав мені поради під час заповнення анкети INZ 1017 (враховуючи її об’єм і структуру, що радше нагадувала лабіринт, я був би не проти), зазначити минулі місця працевлаштування, надати вичерпну біографію батьків та сестри, пояснювати, чи не мав я коли-небудь пульмонального туберкульозу і чому саме я його не мав (це не жарт – секція Е, запитання Е1 на сьомій сторінці анкети). Більше того, я був зобов’язаний давати відповіді на тривіальні запитання стосовно мого характеру (секція G «Character»[47]). У секції Н «Additional details»[48] мені запропонували відкритися, чи часом не належу/належав до організації, котра здійснювала чи була залучена до здійснення військових злочинів, злочинів проти людства і/або порушення прав людини (ні піонером, ні жовтенятком я не був – Бог милував, як кажуть, – так що з цим усе було о’кей)… І це ще при тому, що я неодружений і не маю дітей. Завдяки цьому дозволялося пропустити кілька розділів анкети. Наприклад, вдалося щасливо уникнути секції К, що називалася «Application for a visa for the purpose of a culturally arranged marriage».[49]

Все