На Зеландію! - Максим Іванович Кідрук

В кінці анкети, у розділі «Що ще ви хотіли б сказати працівнику міграційної служби» мені страшенно кортіло дописати: «У мого діда був собака Тузик, який вважав себе запеклим комуністом!»

Решту необхідних документів підготував без проблем. У п’ятницю 8 квітня заніс усі папери і закордонний паспорт на Комінтерна.

* * *

Ніч з неділі на понеділок, 11 квітня…

– Що за муйня? – Я відірвав стокілограмову голову від подушки і п’яними очима обдивився спальню. Довго не міг сфокусуватися і взагалі не тямив, що відбувається.

Телефон продовжував верещати. Десь із-під ліжка.

Я звісив довбешку вниз, узявся в потемках шарити руками.

«Уб’ю плазуна! Хто б це не був, завтра я його лінчую!»

Нарешті піймав того верескливого гада. Витягнув його до себе і подивився на екран.

На дисплеї висвічувався дуже дивний номер: +11111111111.

Я все ще був сонним, тому замість підняти трубку тупо витріщався на мобільний. Хто це може бути? Що це може бути? +1 – це нібито Америка. Але хто може мати такий номер? Президент Америки? Голова Пентагону? Трясця вашій матері! Якого лисого їм від мене потрібно?!

Зрештою вирішив, що все ще сплю і дзвінок мені сниться.

Телефон затих. Я ще раз глипнув на екран. Перша ночі. «Це точно сон», – подумав і відкинувся назад на подушку.

Знадобилася хвилина, щоб я почав розуміти: це або напрочуд реалістичний сон, або… я не сплю і дзвінок був реальним. Знову підняв телефон і переглянув список пропущених, переконавшись, що серед них зберігся номер +11111111111.

І тут мене осяяло! То був Skype! Система Skype не має власного номера, тому, коли хтось дзвонить із Мережі на мобільний телефон, номер висвічується довільний, часом абсолютно неймовірний, але такий, який у реалі не існує.

Отже, мені дзвонили зі «Скайпу». Принаймні це зрозуміло.

Але хто? О першій ночі? Це, мабуть, чийсь жарт і я ніколи не дізнаюсь, чий саме.

Потроху почав засинати. Свідомість холонула, поступово починався справжній сон: перед очима пішли хороводом якісь пухнасті гномики. А втім, розбурханий мозок опирався і Морфею, і гномикам, продовжуючи вистрілювати думками. «Якщо до першої години додати десять, то це буде… – бовталося у мене в голові, – це буде… гм… одинадцята година ранку. Практично полудень». Я перекрутився на інший бік, пухнасті карлики, матюкаючись, попадали на купу. «А чому це я додав до першої ще десять годин?» – питаю сам у себе. За мить гноми хором загорлали: «Тому що така різниця між часовими поясами Окленда і Києва, телепню!»

Ривком сів на ліжку. Точно! Мені дзвонили по «Скайпу» з Нової Зеландії. І це могла бути тільки Наталя Пошивайло-Таулер із Об’єднання українців Нової Зеландії.

Щойно про це подумав, телефон задзеленчав знову. Цього разу номер складався з різних цифр, але був таким самим химерним. Я двічі з розмаху ляснув долонями по щоках, витрушуючи з макітри волохатих гномиків, зробив гучне «Фу-фуф!», як перед віджиманням штанги, і приклав мобільний до вуха.

– Альо! – кажу.

– Доброго ранку! – Ну звісно, у вас там давно ранок, пані…

– На добраніч! – відповідаю на автоматі (навколо ж темрява!).

– Це Максим? Максим Кідрук?

– Я. – Ще одна змістовна розгорнута відповідь.

– Це Наталя Пошивайло з Окленда, Об’єднання українців Нової Зеландії.

– Ага.

– Ви написали мені листа кілька днів тому. Вибачайте, що так довго не озивалася. Була у відрядженні в Австралії. Щойно повернулася.

– Йєс. – Гномики, порозбігавшись, забрали з собою всі розумні думки.

– Кгм… Ви не можете говорити?

Я шумно пирхнув і сказав:

– Можу.

Для більшої переконливості додав:

– Можу.

– Але мені здається, що…

– У Києві перша ночі, Наталю. Я ще не весь прокинувся.

Вона засміялася.

– Ну вибачайте!

– Та нічого. Кажіть… Ви кажіть. Я буду кивати.

– Хочу сказати, що пильно слідкувала за розвитком конкурсу від «The ROCK FM». Усе, що могли, щоб перешкодити, ми зробили. Я також чула про акцію у відповідь від Сергія Притули. Після оголошення відбору мене в буквальному сенсі закидали листами хлопці, які хотіли виграти його конкурс. Просили допомогти. Я не відповідала, але чекала, що ви чи… хтось інший вийде на мене. – Наталя замовкла, збираючись із думками. – Максиме, можна у вас дещо спитати?

– Тільки говоріть, будь ласка, простішим реченнями, – важко пробурмотів я. – По п’ять-шість слів.

– Що ви задумали?

– Га?

– Не вірю, що Притула посилатиме «козака» за п’ятнадцять тисяч кілометрів для того, щоб подати скаргу і ляси точити на радіо. Що ви задумали насправді?

– Не скажу, – рішуче мотаю головою, не дуже усвідомлюючи, що Наталя мене не бачить.

– Це через те, що сонний?

– Ні. Через ідейні міркування.

– Я так і думала: щось незаконне.

– На жаль, не можу нічого сказати до отримання візи. Та ще й по телефону. Але в нас грандіозна концертна програма.

– В Окленді мені розповісте?

– Буду дивитися по сути… по ситуіца… по ситуації.

– Так не можна, Максиме! – Наталя посерйознішала. – Ви приїдете, натворите якихось пакостей і полетите додому, а нам тут жити. Якщо ви скоїте щось дуже… не знаю… брудне, це ляже тінню на всю українську діаспору. Я мушу знати, чим ви займатиметесь в Окленді!

– Добре. Після прильоту все розкажу. – «Може».

– Стосовно вашої пропозиції про марш у вишиванках. Усього в Новій Зеландії три з половиною сотні вихідців з України. З них – лише сімдесят у Окленді. І всі вони… – вона затнулася, – як би так сказати… асимільовані.

«Яничари», – чомусь подумав я, і від того стало дуже сумно.

– Ви натякаєте, що на марш у вишиваних сорочках можна не розраховувати?

– Саме так. Більш-менш активних українців тут лише троє. Це мої друзі – ті, хто займається Об’єднанням. Решта не прийдуть, навіть якщо ви їм заплатите.

До цього моменту я вже остаточно прокинувся.

– Гаразд, усе ясно.

– Не засмучуйтесь. Я допоможу вам. Моя знайома працює в «MediaWorks». Спробую через неї організувати інтерв’ю. Можливо, вдасться підключити газети. Все, що завгодно, тільки… не робіть отого, що задумали і про що не хочете мені говорити.

– Побачимо.

– Зателефонуйте мені після прильоту.

Наталя продиктувала номер. Я записав.

– Обов’язково.

На тому розмова завершилася. Я завалився на ліжко, проте ще довго не міг заснути.

* * *

Рано я заспокоївся, думаючи, що новозеландська віза у мене в кишені.

Була п’ятниця, 15 квітня. Ранок. Третій день після того, як кур’єр повіз мої документи у Москву. Я надраював щіткою зуби, коли задзвонив мобільний. Пережовуючи синьо-білу піну, вивалився з ванни і взявся розкидати навсібіч джинси, труси, шорти і сорочки, видобуваючи з-під них телефон. Зрештою апарат