На Зеландію! - Максим Іванович Кідрук

тоді вперше спізнав новозеландських дівчат. Можливо, я був надто втомлений, але вони здалися мені… страшними, наче орки. Чекаючи появи автобуса, довкола збиралися кістляві жіночки з ластовинням на витягнутих лицях, ріденьким русявим волоссям і чимось, що нагадувало за розмірами наперстки, під ліфчиками. Я тер очі, щипав себе за дупу, щоб переконатися, що не сплю. Орки нікуди не дівалися. І гарнішими не ставали.

В автобусі було те ж саме. Я обережно розглядав пасажирок, вишукуючи хоча б одну, для знайомства з якою мені не потрібно було б напиватися до напівкататонічного стану. І що ви думаєте? Жодної!

Вперше мені довелося поглянути на авантюру з іншого боку. Мені стало їх шкода. Маю на увазі новозеландських чоловіків. На коротку мить я дав слабинку. Схотілося знайти Ґреґа Морґана, по-чоловічому обняти його і заплакати. А потім піти разом у бар і довго й страшно пиячити.

Я не розхвалюю красу українок. Навіть не намагаюся. В Китаї та Латинській Америці зустрічав дівчат, таких же красивих, як і наші. Але Окленд… То щось неймовірне. Неймовірно страшне! Мій офіційний вердикт: Нова Зеландія – єдина країну світу, де чоловіки гарніші за жінок.

У центрі першим ділом купив собі новозеландську телефонну sim-карту «Vodafone». По тому поснідав. Апетиту не було, я силоміць заштовхував у себе їжу, тямлячи, що повинен швидше набрати сил після рекордного за дальностю і за часом перельоту. Після трапези спати захотілося ще більше. Я почувався кабаном, що нажерся жолудів, – готовий впасти рильцем у найближчу калюжу. Ледве примусивши себе піднятися, пішов тинятися центром. Вивчав місто (чи, мабуть, удавав, що вивчаю, бо Окленд розпливався переді мною, наче акварельна картинка, на яку хлюпнули води), звірявся з картою, приглядав найкращі місця для плакатів.

Окленд – симпатичне місто. У 2011 році консалтингова компанія «Mercer» визнала його третім серед найбільш комфортних для проживання міст світу (його випередили тільки Відень і Цюріх). Центральний дистрикт, що називається Сіті, являє собою скупчення надсучасних висотних будівель, над якими підноситься Скай-Тауер[54] – візитна картка Окленда. Довкола Сіті гуртуються інші дистрикти. У них також трапляються офіси компаній, невеликі виробництва тощо, проте ззовні ці райони разюче відрізняються від Окленд-сіті. Вони заставлені переважно одно-та двоповерховими будівлями, котрі буквально купаються в тропічній зелені (причому 80 % рослин є ендемічними, цебто не трапляються більше ніде, крім Нової Зеландії).

Найголовніше враження від Окленда: скрізь відчувається, що місто не знало війни. Поряд зі строгими й модерновими монстрами, зведеними зі скла та бетону, туляться симпатичні дерев’яні будиночки, збудовані на початку ХХ століття. Багато кав’ярень та ресторанів зберігають інтер’єр іще з колоніальних часів. Що далі відходиш від центру, то більше давніх споруд. У деяких районах накочує відчуття, наче ти опинився на майданчику, де знімають фільм про Лондон на межі ХІХ – ХХ століть. Якби не сучасні автомобілі та зупинки громадського транспорту з цифровими табло, можна було б реально загубитися у часі…

Зупинившись відпочити в парку Майєрс, я поміняв sim-карту і зателефонував Наталі Пошивайло-Таулер. Був настільки втомленим, що спочатку не зауважив, що поряд працює дорожньо-ремонтна бригада. Кремезні маорійські хлопці клали новий асфальт, розрівнюючи його велетенськими котками. Через шум довелося кричати в трубку:

– Альо!

– Nataliya Poshyvaylo’s listening.[55]

– Добрий день! – Я затулив вільне вухо долонею, аби не чути парових машинерій. – Це Макс Кідрук. Доповідаю про висадку на новозеландську землю.

– Вітаю, Максе! Як політ?

– Гладко. Але зморений трохи. Таке враження, наче летів з іншої галактики.

– Ласкаво прошу на край світу, – засміялася Наталя. – Де ти зараз? – Вона на мить замовкла. – Ми ж із тобою на «ти»?

– Звісно. Так буде легше.

– Great![56] Уже знайшов житло?

– Не переймайся – ще зранку вселився у хостел. Усе гаразд. Я тиняюся по Окленду. Знайомлюсь із містом.

– Добре. Максе, я зараз на роботі, звільнюся ближче до п’ятої. Які плани на вечір?

Судячи з того, як я почувався, основним моїм планом було дожити до того вечора.

– Ніяких.

– То я заїду ввечері. Поїдемо кудись на каву – знайомитися.

– Супер.

– Адресу кажи.

– Пентланд авеню… е… хостел називається «Пентланд Бекпекерс». Номер будинку не пам’ятаю, але ти його знайдеш без проблем – там півтора десятка будинків на вуличці.

– Це в Маунт-Іден?

– Угу, – заледве ворушив язиком. У мене в буквальному сенсі сідали батарейки.

– Непоганий ти вибрав район.

– Таке порадили на «HostelWorld», – прохрипів я.

– Бачу, ти відключаєшся. Наче відлітаєш кудись, – співчутливо проказала Наталя.

Щира правда. Я не просто не вловлював суті того, що мені говорили. Я навіть погляд не міг сфокусувати. То була якась особлива збочена форма сп’яніння.

– Вибач, але… так.

– Не вибачайся, я все розумію.

– Просто хочу протриматися до вечора. Завтра буде легше. – Я дуже сподівався на це, але в глибині душі усвідомлював, що навряд чи мій організм за одну ніч пристосується до десятигодинного зміщення в часі.

– То, може, ти б краще відсипався сьогодні?

– Ні! Нізащо! – затято випалив я. – У мене лише шість днів! Нема коли відсипатися. Ввечері зустрічаємося.

– Ну дивись…

– Тільки набери мене за чверть години до того, як виїжджатимеш. Щоб я виявився готовим до комунікації.

…Після розмови з Наталею Пошивайло я подався навпростець до хостела. Більше не мав сил триматися. До втоми додалася парка спека. Безжальне сонце, немов розпізнавши в мені чужака, лізло в голову розжареними щупальцями. Часом його заступали хмари (довгі й землисті, схожі на чиїсь шмарклі, закинуті на небо; я дивився на них і думав, що в Зеландії навіть хмари інші, не такі, як у нас), проте вони не приносили полегшення – духота тільки посилювалась.

Я дочалапав до «Пентландс Бекпекерс» у повному астралі. Не пам’ятаю, як залізав на верхній ярус двоповерхового ліжка у своїй кімнаті. По тому миттю відключився. Не просто заснув, а вивалився з реальності, неначе шматок плитки, що відпадає від стіни…

* * *

Втулило мене назад у реальність настирливе деренчання мобільного.

– У… – сказав я, замість вуха тулячи трубку кудись в район ока.

– Так і думала, що спиш, – трохи розсерджено сказав телефон, – четвертий раз дзвоню.

– Сетвертий? – перепитав я, нарешті приставивши апарат до потрібної частини тіла.

– Так. Давай збирайся, я буду за півгодини.

Шість годин сну було явно замало, щоб відпочити. Крім того, в Україні була третя година ночі. Третя ночі, чорт забирай! Хіба можна будити людину о третій ночі, варвари?! Я розкрив рота, щоб відмовитись, перенести зустріч на завтрашній ранок, але… лиш застогнав, почувши біля вуха короткі гудки. Наталя, скориставшись моєю тотальною загальмованістю, підступно поклала трубку.

Сповз на