Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко
— Усі знають, та майже ніхто не користується…
— І це найсильніше?..
— Ні. Є ще…
— А яке?
— НАДІЯ.
— Тю… А ше сильніше?
— ЛЮБОВ.
Приходив хтось ніччю — в оселю не завітав, але сказав, що ще зайде. Колись… Дід запрошував.
ІV
Вони познайомилися не так давно. Було це на звичайних сільських вечорницях чи то в кінці літа, чи то на початку осені — це не так і суттєво. Що, власне, становили собою ті давні забави? А те, що й нинішні: хтось грав на бандурі, хтось співав пісень, хтось цілувався, хтось танцював гопачка, хтось ковтав оковиту, а хтось бив когось по морді — такі гулянки…
Іван завжди стояв осторонь — усі місцеві дівчата вважали його не більш як нікчемою, тюхтієм.
Та він і сам себе таким вважав…
Йому взагалі ніяка з тих дівок особливо й не подобалась. «А що вони? Заведеться який панич у селі — вже й на шию вішаються, а ти так хоч із ласкою, хоч із нахабністю — їм на тебе плювати!»
Отак.
Але тут з’явилася ВОНА.
В один із днів, — незнайома дівчина, що стояла осторонь, так як і він, Іван.
І був у неї такий прекрасний задумливий погляд…
Важко сказати, як власне відбулося те їхнє знайомство. Важко тому, що вони й самі цього б не сказали — просто все сталось якось так само собою, наче уві сні.
І тільки потім Іван дізнався ПРАВДУ…
Вона прийде сьогодні.
Вона прийде, Іване, з твоїх жахів.
І ніхто вже не поверне назад цю жахаючу реальність.
Мати вже сплять.
Іван дивиться, як летять за вікном сніжинки — одна за одною, як химерно вони вплітаються у картинку на склі і як поволі підіймається хурделиця…
На столі тремтить свічечка — ВОНА ПРИЙДЕ.
Іван пише щось на склі — він служить помічником у дяка на празники та по неділях, тому трохи письменний.
Пише поволі, але впевнено.
Вимальовуються літери, але цілком слова ще не прочитати.
«Мисліте»
(Не можу більше, кохана)
«Иже»
(Я все частіше думаю про смерть)
«Рци»
(І про нашу з тобою любов)
«Он»
(Щось чорне у мене в душі росте і росте)
«Слово»
(Мені дуже боляче, кохана)
«Люди»
(Мене наче щось поглинає)
«Аз»
(Щось невідворотно страшне)
«Веді»
(Мені страшно, люба)
«Аз» –
М-И-Р-О-С-Л-А-В-А.
Вона вже тут…
V
Максима збудив крик.
Глянувши на зорі, він зробив висновок, що вже десь за полуніч. Трохи занепокоївшись, усе ж піднявся, взяв шаблі та пішов на крик. Шабель у нього було дві. Не так, як у звичайних козаків, по одній, а дві. Дивні такі шаблі… Рукояті якимось мотузком оперезані туго, а на лезах візерунки дивні — не православні, це точно.
Крик був дівочий. Він долинав із ближнього яру під дорогою, та ще пак чувся голосний регіт.
«Люди…» — подумав Максим і полегшено зітхнув.
— Відпусти! Відпусти, виродку!!! Відпусти зараз же, а то..!
— А!!! Вкусила бісова дівка!!! Ловіть її!!!
«За’ ти в мене вловиш…» — тихо промовив Максим і кинувся в хащі обабіч того гурту.
Нападників було з дюжину. У козацьких жупанах і шароварах, але таких поношених і дірявих, що Максим відразу зробив висновок — не запорожці. Може, були колись… Втікачі, розбійники або зрадники — одне із трьох. Дезертири, як зараз кажуть. Тоді таких було тисячі. Тікали всі — козаки, ляхи, москалі, татарва і т. д. і т. п., тікали і нищили все на своєму шляху. Крали, громили, вбивали і ґвалтували. Спалювали цілі міста з соборами і людьми в будинках. П’янствували, а пропивши все до послідньої копійки, починали спочатку.
— Виходь, лярво! Тобі все одно од нас не сховатись!
— Ти до мене виходь…
Максим якимось несподіваним чином уже стояв трохи вбік від центру збориська, обличчям до ватажка.
— Що за маячня?! Ти звідки взявся?!! Та я тебе..!
Ватажок схопив шаблю і кинувся на Максима. Той виставив руки в боки, в кожній по шаблі, і понісся веретеном через гурт, хитаючись то в один, то в інший бік аж до самої землі. Через мить троє разом із ватажком валялися, стікаючи кров’ю, на землі, а остача повтікали.
— У, шайтан… — вигукнув переможець, а затим, сплюнувши, іще щось незрозуміле.
— Дівчино, виходьте! Чуєте, що кажу — не бійтесь мене! — трохи помовчав, тоді: — А хочете — бійтесь! Але ж повірте, шо залишатись тута самій у таку пізню годину ше небезпечніше!
У хащах щось зашаруділо, а через мить показалася людська постать…
* * *
— Ми з подругами он із Пилипівки йшли. Я там жила раніше, а теперечки наймичкою в одних заможних, вони вроді ще мою бабусю — татову матір себто — знали гарно. Діти в них пороз’їжджались, отож підеш, кажуть, Галю, до нас, ти сирітка — ні тата ні мами, а ми поможем, чим зможем, та й ти нам підсобиш, старим. Я й пішла. А то в дядини було не життя, а пекло. Ви не подумайте — вона людина хороша, тіки ж у неї свої діти, а я їй хто? Могла і словом образити, і вдарити могла. Отож до
