Українська література » Пригодницькі книги » Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко

Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко

Читаємо онлайн Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко
Панаса довелось довго втихомирювати, а Матвій, не відводячи руки, заціпенів на місці й просто спостерігав, що воно робиться.

За якусь хвильку Виговському довелось на власних вухах відчути всю шир української національної лайки.

— Ой ви ж, сучі упирята, свині безмозкі та наволоч пакосна сто раз! Куди ок хріну потаскались обходити ляхів — до короля в Варшаву чи до своїх затасканих хвойд-жіночок на хутори?! Куди ти, гнидо дрібна, потаскав два загони, я тебе, Іудо, питаю?!!

— Дак цеє… Осавул казав!

— Запхни мені того осавула, щеня юродиве, знаєш куди!.. Падло й віровідступник!

Панас на цих словах, як звичайно любив робити, схопився шаблі й гай-гай по козацьких головах.

На щастя, його хвацько спинили.

— Сюди давай мені те порося смердюче, в гною — колоти буду! Зараз, бидло, й тебе на м’ясо пущу! Твар неправославна!

Іван Остапович спостерігав за чудним дійством уже з більшою цікавістю, бо в нього зажеврів у душі вогник надії втекти під той гамір.

— Суча! Пакосна! І одворотна юрба прокажених та біснуватих шмаркачів! Уб’ю!!!

Виговський озирнувся навсібіч і раптом спинив погляд на дивині — серед поля, серед снуючих туди-сюди людей в гущавині позицій Хмеля сидить на траві, вірніш, на килимку обгорілий татарин і натурально править намаз. Молитва його, правда, небагатослівна і звучить як фраза «Аллах кривавий», що повторюється.

Виговський не чує того голосіння. Йому здається, що навіжений мусульманин кричить:

— Діво Маріє, Спаси!!!

— Нога! Нога, виродки! Но…а-а!..

Діда Панаса підіймають.

Без ноги.

Гарматний обстріл — кругом біганина.

Бух! Бух! Бух!

Шмаття землі навіжено здіймається вгору, наче то не земля внизу, а спляча панська дружина, з якої п’яні холопи-повстанці зривають товсте покривало. Земля стогнала.

«Ішла Божа Мати калину ламати», — прошепотів спантеличений Іван, дивлячись на скривавлений огризок Панасової ноги.

«Ішла Божа Мати Спасати…»

— Іди!

Якісь геть інші люди підхопили Виговського, потаскали у протилежний бік.

— Чого ти кричиш? Чого?! Поранений?!

— Я?..

Іван хтозна чого знітився.

— Я не кричу…

— Тільки-но ж горлав на всю пащу!

Іван не помітив свого горлання. Він усе шукав поглядом обгорілого мусульманина між ряду мертвяків.

— Маму звав… — промовив тихо.

— Яку в дідька?!

— Марію…

— Іди вже!..

Охоронець скривив принизливу гримасу.

— Іди!

Бранець похнюпився, рушив, проте якась рятівна божевільна здогадка спалахнула в його голові і він вирвався кричати дивне: «Ішла Божа Мати Івана Спасати! Ішла…»

Впав од стусана, знепритомнів і таким чином був забраний геть від поля бою.

У Софії дзвеніли дзвони…

* * *

Причепилися до мене — розкажи жахалку і все тобі. Наче я який сільський Стівен Кінг — жахалки розказувати. Хоча…

То все Світланка. Вона на такі справи охоча — щось про людожерів у газеті вичитала й давай. Та в неї не вийшло нічого — не вміє вона людей жахати. Сміху було та й годі! Ото до мене тепер: розкажи, Володько, жахалку, я знаю, ти вмієш так, щоб аж кров у жилах застигла. Що там я вмію… Ото моя тітка було — ще як у школу ходила, нарозказує бабиних переказів, дак нас, малих, уже й везуть по бабках-шептухах переляк виливати. Або про Вія… Страх та й годі — вночі заснути не можна!

Стривайте…

Є одна казочка — ще з діда-прадіда переказується. От я вам і повім.

Слухайте, товариство!

Ніч же ж яка — саме для жахалок.

Горить купальське багаття, потріскує — о пів на другу ночі. Небо чисте-чисте, кожну зірочку видно. Навіть молодь порозходилась. А ми, школярі, сидимо тут, коло Ріпоччиного ставка — хороше так! Гріє багаття, соловейки потьохкують — краса! Світить місяць над полем колгоспним, що степом колись було, а там, далі-далі на Юрівку Роменським шляхом могилу серед степу того видно. Осіла та могила — перекопали, стовп електричний поставили, наче горбик просто. Тільки місяць схили її ясним світлом омиває.

Та по степу ген-ген видно…

За байраком байрак,

За байраком байрак,

А там степ та могила.

Із могили козак,

Із могили козак,

Встає сивий похилий…

Слухайте, товариство.

Як називалося те село?

Якщо чесно, я не знаю, як воно називалося.

Знаю тільки, що таких Богом забутих сіл та хутірців було на нашій землі в епоху Руїни безліч. Вони простягалися суцільним шлейфом із побілених хатинок під солом’яними стріхами, курних шляхів та вишнево-яблуневих садочків від Переяслава до Путивля чи аж до самої Полтави.

По всій Слобожанщині.

Тихими літніми ночами там чувся понурий гавкіт собак та квакання жаб у болотах.

Близько другої години у хащах заходились піснями соловейки, а вже ближче до ранку їх змінювали перші заспані півні в курниках.

Люди там жили майже такі, як і ми.

Нудьга в них була, а не життя.

Були ляхи — прийшов Хмельницький, був Хмельницький — прийшли москалі. А скільки ж іще своїх синочків-пропасників, гетьманів і підгетьманків, продажного козацтва, отаманів, сотників, полковників, розбійників, грабіжників і вбивць терзало цю нещасну землю і людей на ній.

Боже борони! Боже борони і не приведи!

Мені інколи здається, що наш обласний центр названо не на честь трьох безглуздих торбин, знайдених між дубів і осик якимось волоцюгою чи царським прихвоснем на тому місці (а потім внесених у такий же безглуздий герб).

Ні, не на честь тих бездушних предметів.

Названо його так на згадку про безмірний сум, пролитий на могилах чиїмись матерями, сестрами й дружинами. Сум, пущений на вітер димом із люльок тисяч бурлаків, безпритульних козаків і кріпаків, без дому, без сім’ї, — кривавий, без долі. Сум, який викрикували у пустоту сотні п’яних бандуристів і лірників на безлюдних розпуттях. Сум, який міцно, міцно вкарбувався у цю землицю зливами крові її синочків і донечок, пролитої під час боїв і грабунків, тортур і самогубств.

Боже борони! Боже борони і не приведи!

Має та земля бути сумною, і має те місто зватися Суми.

Сумна і нудна місцевість…

Тяглися чумацькі обози, як зараз бачу, ген-ген за обрій…

Ось ідуть вони, худі й змучені чоловіки, такі ж худі й змучені воли тягнуть їхнє нехитре майно. Ось слабкий хворобливий голос виводить пісню.

Заходить сонце. Розпекло небо червоним.

Тінь прошмигне — лис чи бабак.

А може, орел степовий.

Нудьга!

Ось везуть одного на підводі — хворий. Хоче щось сказати, та не може — вуста ворушаться, а голосу нема. Вдихнув повітря на повні груди і спустив дух — усе…

Ой ви воли сірі половії,

Відгуки про книгу Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: