Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко
За якусь хвильку Виговському довелось на власних вухах відчути всю шир української національної лайки.
— Ой ви ж, сучі упирята, свині безмозкі та наволоч пакосна сто раз! Куди ок хріну потаскались обходити ляхів — до короля в Варшаву чи до своїх затасканих хвойд-жіночок на хутори?! Куди ти, гнидо дрібна, потаскав два загони, я тебе, Іудо, питаю?!!
— Дак цеє… Осавул казав!
— Запхни мені того осавула, щеня юродиве, знаєш куди!.. Падло й віровідступник!
Панас на цих словах, як звичайно любив робити, схопився шаблі й гай-гай по козацьких головах.
На щастя, його хвацько спинили.
— Сюди давай мені те порося смердюче, в гною — колоти буду! Зараз, бидло, й тебе на м’ясо пущу! Твар неправославна!
Іван Остапович спостерігав за чудним дійством уже з більшою цікавістю, бо в нього зажеврів у душі вогник надії втекти під той гамір.
— Суча! Пакосна! І одворотна юрба прокажених та біснуватих шмаркачів! Уб’ю!!!
Виговський озирнувся навсібіч і раптом спинив погляд на дивині — серед поля, серед снуючих туди-сюди людей в гущавині позицій Хмеля сидить на траві, вірніш, на килимку обгорілий татарин і натурально править намаз. Молитва його, правда, небагатослівна і звучить як фраза «Аллах кривавий», що повторюється.
Виговський не чує того голосіння. Йому здається, що навіжений мусульманин кричить:
— Діво Маріє, Спаси!!!
— Нога! Нога, виродки! Но…а-а!..
Діда Панаса підіймають.
Без ноги.
Гарматний обстріл — кругом біганина.
Бух! Бух! Бух!
Шмаття землі навіжено здіймається вгору, наче то не земля внизу, а спляча панська дружина, з якої п’яні холопи-повстанці зривають товсте покривало. Земля стогнала.
«Ішла Божа Мати калину ламати», — прошепотів спантеличений Іван, дивлячись на скривавлений огризок Панасової ноги.
«Ішла Божа Мати Спасати…»
— Іди!
Якісь геть інші люди підхопили Виговського, потаскали у протилежний бік.
— Чого ти кричиш? Чого?! Поранений?!
— Я?..
Іван хтозна чого знітився.
— Я не кричу…
— Тільки-но ж горлав на всю пащу!
Іван не помітив свого горлання. Він усе шукав поглядом обгорілого мусульманина між ряду мертвяків.
— Маму звав… — промовив тихо.
— Яку в дідька?!
— Марію…
— Іди вже!..
Охоронець скривив принизливу гримасу.
— Іди!
Бранець похнюпився, рушив, проте якась рятівна божевільна здогадка спалахнула в його голові і він вирвався кричати дивне: «Ішла Божа Мати Івана Спасати! Ішла…»
Впав од стусана, знепритомнів і таким чином був забраний геть від поля бою.
У Софії дзвеніли дзвони…
* * *
Причепилися до мене — розкажи жахалку і все тобі. Наче я який сільський Стівен Кінг — жахалки розказувати. Хоча…
То все Світланка. Вона на такі справи охоча — щось про людожерів у газеті вичитала й давай. Та в неї не вийшло нічого — не вміє вона людей жахати. Сміху було та й годі! Ото до мене тепер: розкажи, Володько, жахалку, я знаю, ти вмієш так, щоб аж кров у жилах застигла. Що там я вмію… Ото моя тітка було — ще як у школу ходила, нарозказує бабиних переказів, дак нас, малих, уже й везуть по бабках-шептухах переляк виливати. Або про Вія… Страх та й годі — вночі заснути не можна!
Стривайте…
Є одна казочка — ще з діда-прадіда переказується. От я вам і повім.
Слухайте, товариство!
Ніч же ж яка — саме для жахалок.
Горить купальське багаття, потріскує — о пів на другу ночі. Небо чисте-чисте, кожну зірочку видно. Навіть молодь порозходилась. А ми, школярі, сидимо тут, коло Ріпоччиного ставка — хороше так! Гріє багаття, соловейки потьохкують — краса! Світить місяць над полем колгоспним, що степом колись було, а там, далі-далі на Юрівку Роменським шляхом могилу серед степу того видно. Осіла та могила — перекопали, стовп електричний поставили, наче горбик просто. Тільки місяць схили її ясним світлом омиває.
Та по степу ген-ген видно…
За байраком байрак,
За байраком байрак,
А там степ та могила.
Із могили козак,
Із могили козак,
Встає сивий похилий…
Слухайте, товариство.
Як називалося те село?
Якщо чесно, я не знаю, як воно називалося.
Знаю тільки, що таких Богом забутих сіл та хутірців було на нашій землі в епоху Руїни безліч. Вони простягалися суцільним шлейфом із побілених хатинок під солом’яними стріхами, курних шляхів та вишнево-яблуневих садочків від Переяслава до Путивля чи аж до самої Полтави.
По всій Слобожанщині.
Тихими літніми ночами там чувся понурий гавкіт собак та квакання жаб у болотах.
Близько другої години у хащах заходились піснями соловейки, а вже ближче до ранку їх змінювали перші заспані півні в курниках.
Люди там жили майже такі, як і ми.
Нудьга в них була, а не життя.
Були ляхи — прийшов Хмельницький, був Хмельницький — прийшли москалі. А скільки ж іще своїх синочків-пропасників, гетьманів і підгетьманків, продажного козацтва, отаманів, сотників, полковників, розбійників, грабіжників і вбивць терзало цю нещасну землю і людей на ній.
Боже борони! Боже борони і не приведи!
Мені інколи здається, що наш обласний центр названо не на честь трьох безглуздих торбин, знайдених між дубів і осик якимось волоцюгою чи царським прихвоснем на тому місці (а потім внесених у такий же безглуздий герб).
Ні, не на честь тих бездушних предметів.
Названо його так на згадку про безмірний сум, пролитий на могилах чиїмись матерями, сестрами й дружинами. Сум, пущений на вітер димом із люльок тисяч бурлаків, безпритульних козаків і кріпаків, без дому, без сім’ї, — кривавий, без долі. Сум, який викрикували у пустоту сотні п’яних бандуристів і лірників на безлюдних розпуттях. Сум, який міцно, міцно вкарбувався у цю землицю зливами крові її синочків і донечок, пролитої під час боїв і грабунків, тортур і самогубств.
Боже борони! Боже борони і не приведи!
Має та земля бути сумною, і має те місто зватися Суми.
Сумна і нудна місцевість…
Тяглися чумацькі обози, як зараз бачу, ген-ген за обрій…
Ось ідуть вони, худі й змучені чоловіки, такі ж худі й змучені воли тягнуть їхнє нехитре майно. Ось слабкий хворобливий голос виводить пісню.
Заходить сонце. Розпекло небо червоним.
Тінь прошмигне — лис чи бабак.
А може, орел степовий.
Нудьга!
Ось везуть одного на підводі — хворий. Хоче щось сказати, та не може — вуста ворушаться, а голосу нема. Вдихнув повітря на повні груди і спустив дух — усе…
Ой ви воли сірі половії,
