Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко
Ой хто буде вами панувати?
Та й хто буде годувати?..
Ідуть…
Але це я щось захопився.
Все це ви можете з більшою користю для себе прочитати в підручниках історії. Просто і чітко. Без моїх вигадок та надуманого романтизму. Все-як-по-бук-вах!
А я розказую народний переказ. Так, просто — переказ! Така собі маленька частинка нашого небідного на перекази фольклору.
Ото ж їхав якось тими курними шляхами, оминаючи чумацькі обози, дехто Максим Безрідний. Для нас зараз вистачить знати те, що він сам, колишній запорозький козак, мав проте ще небагато літ, десь до тридцяти, і шрам на лівій руці. Дебелий такий шрам, здалеку видно, хоча сам Максим той шрам старанно намагався від сторонніх очей сховати. По вигляду був він незаможній, може, що і встиг награбувати в розбоях, та мало. А от по торбі за плечима (незавидній, сказати б, на вигляд) — інша річ. У торбі тій були такі коштовні прикраси, оздоблені діамантами, що і сама цариця у всій своїй славі не надягала, не те що яка тутешня дівка. А ще монети золоті та срібні. Чаша якась, сапфірами та смарагдами оздоблена. Ой леле! Та там цілий статок!
Одне погано — гидко від того статку тхне.
Кров’ю тхне…
Мотив перший
Про таємничого козака, прекрасну пані та нечисту силу
«… зрада підступної Москви слідна в усьому: вона готує нам ярмо — насамперед домашньою громадянською війною.
… цар не виправдав надій України»
Із маніфесту Війська Запорозького
І
Та коли вже ті щедрувальники порозходяться?!!
Ой там на річці та ще й на Орданці!
Щедрий вечір! Добрий вечір!
Діва Марія ризи прала!
Щедрий вечір! Добрий вечір!
Та й повісила на калині…
— Іване! Іване, ой леле — трясця його матері! Піди накричи на тих бісових дітей, хай хоч у нас під вікнами не горланять! Іване! Ти чуєш чи не чуєш?!! Іване!
Парубок схилився над столом — читає псалтир. Майже бурмоче ті рядки, як заклинання. Хоче вкласти душу в сухе стрясання повітря.
— То ж Новий рік, мамо…
— Який Новий рік?!! Який мені в чорта Новий рік?!! Понабивають черева, понапиваються, як свині — ото Новий рік?!! Ото празник?!! Та ще в мене під хатою лементувати?! Да аби мене ноги носили, я б і сама їм пельки позатикала! Тьху! Нечестивці!!!
— Ма!..
— Шо ти мені мамкаєш, щеня?!! Яйця курей не вчать, сучий ти сину! Ти його ростиш, ростиш — пестиш, як воно ще поперек лави вміщується, а тут — на тобі!!! Та я тебе, анчихристе!..
Через хату полетів шматок глини з печі і влучив хлопцю прямо в шию. Навіть дуже боляче, якщо враховувати немічність його старої паралізованої матері.
— Анчи-хрисс-сс!.. — баба горлала щось зовсім малозрозуміле, але з такою люттю, що аж ставало трохи страшно.
Хлопець устав.
Ви не уявляєте, як йому все це набридло.
Її розбив грець уже років зо три, а вона все не вмирала й не вмирала. Не лякайтеся цієї думки — «Не вмирала…». Не вмирала… Бо Іван Пилипенко — звичайний сільський коваль і глибоко порядний син — хотів смерті своїй матері. Не будьте ошелешені — таке життя. Він намагався її не помічати, бути ніби осторонь, бути чужим у цій домівці… У цій долі…
Страшна й зла людина його мати — так казало все село, добавляючи — відьма. Так вважав і сам Іван.
Він уже давно осторонь.
Осторонь самого себе.
Все життя коту під хвіст!
Все.
Він, Іван — ніхто.
— Чого ти рипаєшся?!! Чого? Пір’я піднімаєш?!! Ще всиплю! Ще!
Хлопець уже не слухав матері.
Втупився очима в псалтир і відчув, як запаморочення входить у голову пекельним туманом.
Ще трохи, і вона лусне.
Ось уже не видно церковних розписів у пошарпаній книжечці, і губи шепочуть геть не те:
«Мирослава… Мирослава… Мирослава…»
Суворо в такт молитвам…
«Мирослава… Мирослава… Мирослава…»
Вона сьогодні прийде.
«Боже, їй же холодно! Надворі такий мороз…»
— Ні! Їй не холодно, — відповідає внутрішній голос. — Їй ніколи не холодно, їй ніколи не боляче, їй ніколи…
«Мовчи!» — Іван.
— Глянь — уже полуніч! Дивись на двір — уже полуніч!!! — внутрішній голос, псалтир…
«То й що? Мало хто швендяє після полуночі!» — Іван.
— Ти знаєш, що для когось це — ПОЛУДЕНЬ! Ти знаєш, що таке НЕЧИСТЬ!!! — внутрішній голос.
«Вона мене ЛЮ-Ю-Ю-БИ-И-И-ТЬ!!!»
— Вона — мрець!
Де не взялись три Анголи
Та й взяли ті ризи на крилята,
Та й понесли ті ризи на небеса…
ІІ
Максим Безрідний щосили гнав коня курними шляхами Слобожанщини, оминаючи чумацькі обози й наспівуючи при цьому свою улюблену дурнувату пісеньку. Вже вечір скоро…
Ой да похилилась над Роменкою калина
Ой да відцуралася коханая дівчина…
Ех…
«Сірко був неправий… Неправий…» — одна ця думка вже битих дві доби обертається в похиленій козацькій голові.
«Сірко був неправий!»
«А мені байдуже! Най ганяє татар по Дикому Полю, упивається самогоном і розказує онукам побрехеньки про характерників! Літ так через десять… Якшо доживе… Сірко сліпий, глухий і дурний, якшо не баче правди. Якшо не хоче продерти свої п’яні очиці і вгледіти розрухи та безчинства козацької старшини — сотників і полковників! Чим були хужі ляхи від цих хрещених бусурманів?! Та яка до чорта різниця?!! Ні я, ні Сірко вже їм ладу не дасть, а надто його прокурене та пропите зборисько волоцюг під пишною назвою — «Запорозька Січ»!!! А ХРІН ТОБІ, А НЕ ДУШУ!!!»
Сплюнув і вдарив по стременах. Він наче тікав, і наче за спиною була ціла орда татар чи вся польська армія з королем на чолі. Коло обочини ледь-ледь не скотився в яр розбитий чумацький віз — чоловік із п’ять у зашморганих сорочинах розвантажували з нього майно і намагалися підняти.
— Аллах акбар!!!
Максим на
