Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов
Ляснув Бородіна по плечу:
— Цю справу треба відзначити.
— Яким чином? — поцікавився Ігор, оскільки пащенківське формулювання наштовхувало на відомий висновок.
Не можна сказати, звичайно, що, доживши до сімнадцяти років, Ігор зовсім не знав смаку відповідних напоїв. Знав. І непогано ставився, наслідуючи в цьому батька, до білих вин типу “Цинандалі” чи там “Гурджаані”, не кажучи вже про вино із складною інтимною назвою “Лібфраумільх”. Але, по-перше, ні він сам, ні його домашні ніколи не зловживали цими напоями, а вдало виконана контрольна не вважалася Ігореві достатнім приводом для “зловживання”. А по-друге, Пащенко у нас спортсмен, “режимник”, то куди ж він пнеться зі своїм “відзначити”?
Але Валера Пащенко залишився вірний собі:
— Є пропозиція піти в кіно, — сказав він.
— Що дивитися?
— Щось про кохання.
— Про те, як двоє дурнів безперервно бігають одне за одним? Сам дивися.
— Сам не хочу. — Пащенка з шляху не звернеш, коли вже вирішив — виконає. — Тоді інша пропозиція. Ходімо в гості.
— До кого?
— До Наталки Яковлєвої.
Цю пропозицію варто обміркувати.
— Привід?
— А так.
Гарний привід, переконливий.
— В тебе що, сьогодні тренування нема?
— Вгадав, хворобливий! Так ідемо, чи як?
— А не вижене? — все-таки засумнівався Ігор.
— Нас?! Хо-хо! Вона зрадіє неземною радістю, чи… — І він задер до неба вказівний палець, виразно потряс ним десь на рівні другого поверху, але роз’яснювати своє “чи” чомусь не став, вважав, видно, зайвим. — А до неї, до речі, подруга приїхала.
— Що за подруга? Звідки знаєш?
— Відповідь перша: з подружкою Наталі купались в морі. Відповідь друга: сама сказала.
— Переконав. Вирушаймо.
І рушили, добре, що йти недалеко. А до берези Ігор вирішив піти пізніше, не втече від нього подорож в інший світ…
Сімнадцять років, гарний вік, його зрозуміти треба. І Наталі, однокласниця мила, гарненька, хвилює погляди ровесників-акселератів, а вже подруга, загадкова незнайомка з чорноморською засмагою, — тут, як кажуть, без варіантів, тут двох думок не існує: мерщій познайомитися, перемагати, негайно, негайно. “І очі сині, бездонні цвітуть…”
— А куди це ти останнім часом зникаєш? — порушив мовчанку Пащенко, не відаючи, що проник до крихкого світу мрій про Прекрасну Даму, розколов його своїм заземленим питанням.
Тому Ігор відповів сухо:
— Не розумію, що ти маєш на увазі.
— Як тільки вечір — шукай тебе, як вітра в полі.
— Гуляю.
— Сам? Чи з кимось?
Ігор зовсім не збирався відкривати таємницю другові, навіть найближчому… Про що? Ну, скажімо, про таємницю двостовбурної берези. Ні, серйозно, те, що відбувалося там, в чужій пам’яті, належало лише йому і нікому більше, ніхто не мав права навіть зазирнути до світу, що належав Ігореві, не те що зазирнути — краєм вуха почути, що він є, цей світ.
Та чи й є?..
— Сам. І з кимось. З надто цікавою Варварою, пам’ятаєш, що сталося?
— Не хочеш, то як хочеш, — Пащенко не образився.
Він взагалі не вмів ображатися, щаслива людина. І не те що тримав себе вище за образи, отаким гордієм, а просто не вбачав у них сенсу: навіщо даремно сердитися, коли життя чудове, і на міських змаганнях встановив особистий рекорд — два метри п’ять сантиметрів з другої спроби, і кубок завоював, і погода усміхається, й усі дівчата будуть наші.
Звичайно, дехто назвав би Валерку людиною з примітивною нервовою організацією, але Ігор краще за інших знав, що це не так, що Пащенко — просто добрий і розумний хлопець, для якого радість — нормальне почуття, природний стан, вмів він радіти будь-якій дрібниці. А люди з тонкою, нервовою організацією з будь-якого приводу психують, сохнуть від злості до ближнього і дальнього і випинаються з будь-якого приводу. Ігореві також були притаманні певні тонкощі цієї самої організації, яка завдавала йому чимало клопотів. Принаймні Валерці він заздрив щиросердо.
А той, навпаки, нікому не заздрив. Окрім Алика з рідкісним прізвищем Райдуга, який стрибав у висоту краще за Пащенка, але не тому, що був талановитіший, а тому, що був працьовитіший. Отак-то…
Коли підійшли до Наталчиних дверей, Ігор про всяк випадок — мовби ненароком — відступив до ліфта: чи то кнопка виклику його заінтригувала, чи механізм дверей? А Пащенко, анітрохи не вагаючись, почав щосили дзвонити в двірний електричний дзвінок, здійнявши тривогу в квартирі. Коли Наталка відчинила двері, вигукнув переможно:
— Приймай гостей, коли не жартуєш!
Наталка, білявочка, на зріст до пари будь-якому парубкові, гарненька, до речі, хоча і трохи лялькова — адже бувають ляльки-велетні, чи не так? — обдивилася усміхненого Пащенка, Ігоря біля ліфта запримітила, сказала похмуро:
— Які вже тут жарти. Ну заходьте, коли з’явилися.
Якби на Ігоря, то він повернувся б назад негайно, не стерпів би ні тону, ні сказаних слів. Однак Пащенко був далекий від світських умовностей; сказано, заходьте — значить, зайдемо. І танком поперся до квартири, з’ясовуючи на ходу:
— Хто вдома? Сама? А де подруга? Тут? То чого ж кажеш, що сама? — І вихором влетів у кімнату. — Здрастуй, здрастуй, мене Валерою звати.
А з крісла — йому назустріч — засмагла істота. Прекрасна Дама сімнадцяти рочків, також білявка, але значно менших габаритів, очі блакитні, личко засмагле, вуста, ясна річ, цукрові…
— Настя.
— Дуже приємно, — правив теревені Пащенко, закружляв по кімнаті, забігав з кутка в куток. — А ось, рекомендую, мій найкращий друг Ігор, найчистішої душі людина, інтелектуал і дзен-буддист, що досягнув неймовірних глибин занурення.
Наталка — вона-то Пащенка дуже добре знає — прихилилася до одвірка, усміхалася задоволено, а Настя, трохи приголомшена, запитала:
— Занурення куди?
— До нірвани, — зареготав Пащенко, — до таємничих надр підсвідомості, до глухих лісів