Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

правила конспірації начувався. Тим більше легенда однозначна: син інтелігентних, хоча й незаможних батьків, цілий рік жив у родичів у Ростові, йде до Москви своїм ходом, тому що потяги тепер — річ ненадійна, пішки швидше і простіше, та й землю побачити хочеться. А то що в Москві бачив? Дім та гімназію… З такою легендою ні червоним, ні білим бути не варто: біографія не дозволяє. А ось співчувати… А кому? Ну, тут Ігор почуттів не приховує. Ні перед Пеліканом, ні перед стариком Ледньовим.

До речі, легенди в них зі старим подібні. Той також до Москви тупає — аж з Царицина, теперішнього Волгограда. Застряв там у родичів покійної жінки, а в них самих семеро по лавках. Зайвий рот — то тягар. Ось і пішов професор історії своїми очима історію подивитися. Це він так каже. Поспішати нікуди, смерть — вона і в дорозі не мине, а світ довкола інший, аніж з університетських вікон. Куди ширше!

Звичайно, не легенда це на відміну від Ігоревої, а правда. Старику Ледньову приховувати нічого. Хоча… Переконань його, по-ледньовському — ідеалів, Ігор також не відає.

Так і відповів:

— Я і про ваші нічого не знаю.

У долоні заплескав, засміявся дрібненько, немов Ігор Щось смішне сказав.

— Мої ідеали давним-давно пліснявою вкрилися. Коли до Москви прийдемо, — якщо дійдемо, — я тобі їх презентую у друкованому вигляді. У друкарні Московського університету. Називаються “Смутні часи”.

— Підручник?

— Помильник, вибач. Писав про тривожні дні в державі російській, а як дожив до них, дивлюся: не про те писав. Ось вона, смута… — Він обвів коротенькими ручками довкола себе.

Але довкола був ліс і тривогою не пахло. Ігор знав: коли Ледньов впадав у патетику, краще розмову припинити. Надто багато слів.

— Час. — Ігор звівся і почав затоптувати багаття.

Ледньов осікся на півслові, ошелешено подивився на Ігоря, щось обмірковуючи.

— Час, — також підвівся, недоладний у своєму брезентовому балахоні до п’ят. Борідка войовничо стирчить. Сховав порожній казанок до сумки, закинув її на плечі. — В дорогу, Ігорочку, якщо не хочеш мене слухати.

Ігор заперечувати не став.

Йшли споро, дійшли до Лежньовки швидко, сонце тільки за полудень перевалило. Село лежало, відповідаючи своїй назві, на двох довгих і плоских схилах, немовби збігаючи вниз з гір, а внизу протікала річка, вузенька і блакитна. І ще церковка на самій горі стовбичила, як цукрова голова, дуже багата для такого села церква — з цегли, шатрова, біла, з викладеними червоною цеглою кокошниками, з червоними поребриками, з двома синіми банями. Хоча і невеличка.

Старик Ледньов зупинився, звично перехрестився на ще далеку церкву, сказав тоненько:

— Яка краса… — І покосився на Ігоря: як він?

А Ігореві також все красивим здалося. Тільки хреститися — даруйте, це вже жодна легенда не примусить.

— Тихо чогось, — сказав.

— У полі всі, — пояснив Ледньов.

Можливо, й так. Ігор погано розумівся на сільському господарстві, тим паче у ті далекі роки, коли, як пам’ятається, конячка була і за трактора, і за комбайна.

— Ну, з богом і зі словом божим. — Старик Ледньов, набравши повітря, наче він збирався пірнати, покотився по дорозі, здіймаючи тріскотняву і навіть, здавалося, брязкотіння своїм плащем. Обернувся: — Може, таки знайдеться притулок для калік перехожих…

Так він вкотився на вулицю, якщо це слово відповідає дійсності. Напевне, відповідає: дві роз’їжджені глибокі колії посередині — отаким урвищем, розпадком. Обабіч від них — утоптана померхла трава перед парканами. Паркани-стовпи та кілька прясел між ними, оце і все. Де-не-де й обвалені прясла, а то й зовсім їх немає: самі стовпи красуються, гниють.

А за парканами — хати. Ну хати, як скрізь: низенькі, підсліпуваті. І чому на Русі не тесали великих вікон? Хоча великі вікна то більше холоду, а дрова не на городі ростуть, зметикував Ігор.

— Мужиків немає, — сердито сказав Ледньов, оглядаючи цю явну безгосподарність. — Повбивали мужиків, забрали у захисники. А жінка — що вона може?

Дуже не подобалося старику Ледньову село. В такому селі, зрозуміла річ, дуже не погостюєш, тут тобі лазні не витоплять.

— Чому немає мужиків? — намагаючись бути індиферентним, запитав Ігор. — Он один стоїть…

В кінці вулиці, поважно обіпершись на паркан, усміхаючись на всі зуби, чистий та виголений, стояв Пелікан.

— Ласкаво просимо, гості дорогенькі!

І тут, немов за сигналом режисера, звідкись висипали на вулицю собаки різних мастей, заскавчали, загавкали, кинулися по коліях невідомо куди, а деякі і лишилися, почали прибулих обгавкувати. То з-за одного паркана, то з-за іншого з’явилися дітлахи, здебільшого хлопчаки, босоногі, в латаних і дірявих штанцях, а маленькі, сопливі — зовсім без штанців, хто в сорочечці, а хто й без неї. Стояли, дивилися на Ледньова та Ігоря. Чи вітром повіяло, чи то — Ігор уже був схильний до того — так було задумано, але дзенькнув дзвін на дзвіниці, єдиний раз дзенькнув і замовк.

А Пелікан стояв й усміхався.

Чистісінька містика!

Старик Ледньов на всю цю фантасмагорію подивився, звів очі до неба, ревно перехрестився.

— Що це ви, Григорію Львовичу, влаштували?

— А що я влаштував, Павле Миколайовичу, професоре наш любий?

— То нікого, нікого, а то…

І Ігор на Пелікана прохально дивився, відповіді на те ж запитання чекав.

— Випадковість, — хитро посміхнувся Пелікан, підморгуючи Ігореві. — Звичайний збіг обставин, їхали бояри. А невже ви, дорогоцінний Павле Миколайовичу, в надприродні сили вірите? Не вірте, бога нема, ось і Ігор вам це підтвердить. Та й ви самі так вважаєте, адже вважаєте, не сперечайтеся, любий… — Тут він схопив трохи ошалілого Ледньова під руку, під залізну брезентову десницю, і повів до хати, знову ж таки обертаючись і підморгуючи Ігореві, який ішов позаду.

Собаки й хлопчаки мовчки дивилися на цю виставу.

А взагалі, припускав Ігор, усі вони явно брали участь