Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

у ній. Оскільки щодо бога Ігор був з Пеліканом цілком згоден, то щоб усе, що відбувається, пояснити, залишалось єдине: визнати, що Пелікан підмовив хлопчаків сховатися, а потім виникнути в потрібний момент. І собак підмовив. Тобто собак хлопчаки підмовили. Тобто тримали їх до потрібного часу.

Ігор зовсім заплутався, плюнув спересердя і зайшов до хати.

5

Хата була як хата, не краща і не гірша за інші, в яких їм уже доводилося ночувати, а часом — це вже які господарі трапляться — й обідати-снідати. Кімната — хоча, може, вона називалася якось по-іншому, Ігор не знав, оперуючи московськими поняттями, — поділялася навпіл величезною брудно-білою, що давно не знала вапна, російською піччю. Біля низеньких віконець без завісок стояв великий, нічим не покритий стіл і лавка перед ним. У кутку під стелею образ “Спас нерукотворний”, перед ним засвічена лампадка. Біля стіни незграбно збита полиця, на якій кілька глечиків, чи як вони називаються. Темно, хоча і день надворі. І знову нікого.

Ігор озирнувся довкола, прикидаючи, звідки можуть з’явитися в разі потреби чергові персонажі вигаданої Пеліканом вистави. Наче нізвідки. Жодних дверей, крім вхідних, що в сіни ведуть. Може, з повітря матеріалізуються…

Пелікан упіймав Ігорів погляд, усміхнувся:

— Не чекай, нікого немає. Хазяїн уранці до лісу пішов.

— А решта?

— В полі, — повторив Пелікан слова старика Ледньова. — Людей мало. Жінки та старики.

— А мужики де? — сварливо запитав Ледньов, який, здається, ще не отямився після вуличного видовиська.

— Хто до червоних подався, хто до білих, хто до зелених. Нікуди діватися, їхали бояри…

— А господар?

— Старик. Восьмий десяток пішов. Тільки грибами і ситий.

Ледньов сів на лавку, підібрав поли плаща.

— Бідно живуть…

— Отож-то, — підтвердив Пелікан. — Доведеться і вам нині попоститися, Павле Миколайовичу. Село бідненьке, не рівня Іванівці.

Ледньов, не підводячись, помацав долонею пічку: холодна. Зітхнув.

— А що? Я нічого. Тим більше, що у нас сало є.

— Тоді з’їжте його негайно, Павле Миколайовичу, а то ось-ось господар повернеться, так вони тут сала да-а-авно не бачили…

— Це як? — не зрозумів Ледньов. — У нас на всіх вистачить. Ганна з Іванівки, ви її пам’ятаєте, Григорію Львовичу, добрячий кусень відрізала.

І тут Ігор не без злорадства побачив, що Пелікан червоніє. Побачив і зрозумів, що соромно Пеліканові, хитрому і розумному мужикові, за свій промах. Вважав: професор, мовляв, тільки про себе й дбає, до решти йому, інтелігентові, діла немає. Діла йому до решти, може, й немає. Не згадував він про сьогоднішнього господаря ніколи, імені в пам’яті не втримає, але їсти таємно, не поділитися з голодним… Ні, любий Пелікане, поганої ви про професора думки! Ігор — вже до чого він гумористично до нього ставиться! — такої помилки не зробить, знає точно, що Ледньов — добра і чуйна людина, вихована батьком-землеміром на кращих традиціях.

Симптом: насторожене ставлення у Пелікана до панства. А який Ледньов пан? Не більше, аніж сам Пелікан. Ігор щось не дуже вірив у “простонародну” сутність мужика Григорія. Теж, видно, з ряжених, хай одяг цей на ньому і сидить природніше, ніж на професорі. Але під одягом що?

— Вибачте, Павле Миколайовичу, — сказав Пелікан. — Невдало пожартував. А бачити вас радий сердечно, засумував уже, слово честі. Втомилися з дороги?

— Та трохи. — Ледньов здавався дещо розгубленим від незвичної ввічливості Пелікана, бо той не балував куртуазними зворотами, а з старика вряди-годи навіть насміхався. Правда, без злоби.

— Певне, про лазню розмріялися. Так це ж можливо, їхали бояри. Вода і дрова є, а топиться вона зранку. Зараз туди й заходити страшно…

Проте ризикнули. Ігор взагалі донедавна не любив лазню, якось був у ній з татом, так до парильні не зайшов, злякався: навіть через двері пар звідти здавався гарячим. А тут, у своїх мандрах по Русі, після довгого денного переходу потрапив якось до тісної — в одну коморку — сільської лазні, вигнав віником та парою втому з тіла і повірив у неї назавжди. І ось не злякався попередження Пелікана, витримав відведене в справжній африканській спеці і тепер сидів з ним на хиткому ганку, розстебнувши сорочку до пупа, дихав. Власне, так: дихав — і нічого більше, тому що після парильні одного тільки й хочеться — подихати на свіжому, обманно холодному повітрі.

Старик Ледньов пішов до кімнати, заліз на піч і захропів.

— Як мандрується, Ігорю? — запитав Пелікан. Він обіперся на верхню сходинку, підставивши вітрові могутні, вкриті густим волоссям груди, розкидав на траві босі ноги в білих спідніх.

Ігор скептично подивився на свої — худі, добре ще, що засмаглі і також трохи волосаті ноги. Про труси і Пелікан, і професор його вже розпитували, доскіпувалися: що, мовляв, за мода, звідки таке диво? Щось пояснив, вигадав — про Європу, про паризькі силуети. А річ у тім, що, збираючись сюди, підбираючи прості сорочку і штани, “позачасові”, й гадки не мав про те, що трусів Росія-матінка в ті роки не знала, набагато пізніше вони з’явилися. От і довелося викручуватися…

— Чого мовчиш, Європа? — наполягав Пелікан.

— Нормально мандрується, Пелікане.

— А нащо воно тобі потрібно, відповідай?

Точне питання! Пелікан і сам не підозрював, що влучив у яблучко, в серединку. Навіщо він тут, Ігор Бородін, хлопчик-відмінник, благополучний нащадок благополучної сім’ї? Що він загубив? Добре, якби поласувався на пресловуту романтику, пробрався б до Першої Кінної чи до Котовського, скакав би з шаблею наголо на лихому коні. Чи до невловимих месників подався б. Або — до Середньої Азії в бархани, з вінчестером: по басмацьких тюльпеках — вогонь! Так ні, крокує по серединній Росії, білих не бачить, червоних не зустрічає, веде довгі і досить нудні розмови з стареньким професором, який ось у лазні миється… Навіщо його сюди занесло?

От яке дивне покоління пішло! Адже не купиш його прекрасною романтикою шаблі та вітру. Був один у восьмому класі — тільки цим і марив: “Я все