Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов
— Підряджаюсь, Ігорочку. — Всупереч звичаю Ледньов був спокійний, не гарячкував, не ліз на рожен. Відставив кухоль, учепився п’ятірнею в свою університетську борідку, дивився, як загасало біля ніг слабке багаття. — Нині ми усі ряжені, інакше не проживеш. Ти до мене: маска, маска, мовляв, я тебе знаю. А під маскою — інша маска, і нічого ти, виявляється, не знаєш, не відаєш. А що під народ, так усі ми з однієї землі вийшли. Пригадуєш, у Івана Сергійовича: мій дід землю орав…
— Ваш навряд.
— Ну, мій дід не орав, так, по землі він ходив, по тій, по якій і ми з тобою ходимо.
Ігоря часом дратувало іронічне багатослів’я Ледньова, хай необразливе, пусте, але ж дуже вже нікчемне в цей важкий час, який сам Ледньов називав братовбивчим.
— Павле Миколайовичу, любий, ви ж професор російської історії, пишним стилем з кафедри істини виголошували, студентів у себе закохували. Якого ж дідька ви підпрягаєтесь, та не в народ навіть, а в блазня?
Образився старик? Немовби ні, а втім, хтозна.
— Блазні — вони народові любі… А ти, Ігорочку, звідки знаєш, як я з кафедри істини виголошував? Може, за це студенти-студіози мене і любили? Та й не професор я давно, а прохач, у світі покинутий. І ти зі мною, синок інтелігентних батьків, барчук безвусий, — теж прохач. Як у писанні сказано: буде день, буде їжа. Немає тепер ні професорів, ні дворян, ні студентів, ні інтелігентів. Є люди, які жити хочуть.
А справді-таки — вижити…
— Нудьга яка у слові: ви-и-ижити… Вити хочеться.
— А ти вий. Над усією Росією виття стоїть, і брат на брата війною йде.
— І хто ж з братів має рацію?
— Обидва дурні. їм у мирі блаженствувати, а вони мечами брязкають.
Все це вже було, було, розмова багатосерійна, довга, немов по телебаченню, якого ще не винайшли.
— Мир у людцях і прихильність, і цар-батюшка цим миром мудро править?
— Ну, це ти, Ігорочку, занадто. Час для царя закінчився.
— Це ви так вважаєте, а дехто з братців, вами згаданих, інакше думають. Від того й мечами брязкають.
— І звідки в тебе, Ігорочку, стільки злоби? І не жив ще, а злостишся.
— Я не злостюсь, а кажу те, що думаю.
— У тебе родичі хто? Інженер татечко, чи не так?
— Ну.
— А ти не нукай, не запряг. А думаєш не як дитя інженера, а як син куховарки.
— А самі ви з яких будете, Павле Миколайовичу, чи, бува, не з родини куховарки?
— Грубий ти, юначе, але правий по суті… — засміявся, відкинувся на землю, задер горе-борідку. — Гарно в небі-і…
Ігор також ліг на спину, всунув у рот травинку — ламку, гірку. Власне, початок вересня за старим стилем, а нового ще не ввели. Небо гарне, чисте, хмарами не закаламучене. Зірки великі, блискучі, здається, нетривкі, подумай — і покотиться зірка, засяє наостанок — загадуй бажання. А яке бажання?
Йому часом хотілося розповісти мудрому професорові історії про те, що буде завтра, позавтра, потім. Повідати, який із братів правий, як кажуть, не історично, а істинною, не нинішньою правотою, щохвилинною, не підвладною часові. Професор не дурень, Ігор давно його розкусив, грає старик хитро, комедію ламає, подобається йому блазнем себе відчувати, та й насправді з людьми у нього розмова добре виходить, вірять йому люди, що зустрічаються на їхньому шляху. І не виключено, зрозуміє його професор, та яка з цього користь? У пісні, яку він, напевне, не знає, але яку співають уже і ще раніше співали, є такі слова: вийшли ми всі із народу. Професор для людей його кола, для університетської еліти — типовий вискочка, син селюка, землеміра, куховарчина дитина, сам себе, подібно до Мюнхгаузена, за волосся “в люди” витягнув. Чи йому не знати, хто правий. І розмова-суперечка ця, як уже відзначалося, давно між ними ведеться, Ігореві вже вона остогидла, а старик Ледньов — як огірок, як юний піонер: завжди готовий побазікати.
Одне слово, можна було б пояснити старику на пальцях ту Історію, про яку він поки що не відає, якої поки що немає. Можна, але не треба. Не для того Ігор прийшов у цей світ, у цей час, у цю пам’ять…
А навіщо прийшов?
Зірки над головою висіли нерухомо, і, якщо примружитися, небо перетворювалося на тонко намальований театральний задник з якоїсь побаченої в дитинстві вистави — ну, скажімо, з “Синього птаха”.
— До Москви б швидше… — мрійно протягнув Ігор.
Ледньов відгукнувся з темряви:
— Далеко до першопрестольної. Тут, верстов за п’ятдесят, містечко буде, пам’ятаю.
— Забрідали туди, чи що?
— Так пам’ятаю. Чужа ця пам’ять, запозичена.
Виходить, і старик Ледньов чужою пам’яттю промишляє, своєї бракує. Добре, що вона є — чужа, вже котре століття нею живі…
— Чули про нього, про містечко це?
— Та й ти чув, та лише повз вуха пустив. В Іванківці мужик розповідав. Федором його звали, здається…
Яка різниця, як звали мужика! А Ледньов запам’ятовує, ніколи жодне ім’я не сплутає. Ігореві в нього повчитися треба, як з людьми поводитися.
Ігор, траплялось, відчував себе не сімнадцятирічним юнаком, майже чоловіком, а жовторотим сосунком, отаким собі п’ятикласником чи навіть учнем підготовчого класу. Соромиться, очі додолу опускає, особливо як з жінкою розмовляє, а гірше — з молодою. Дивина: сільські молодиці дивилися на Ігоря, як на лялечку, як на несправжнього, тільки що не мацали. А ще й долонями сплескували: ой, голодний, ой, стомлений! І дивилися, як їв, мало не в рота зазирали. Зрозуміло, не від злості — з жалю, з доброти душевної, а все ж від ніяковості діватися нікуди. Не звик до такої уваги.
— Федір — це де Ганна?
— От молодець. Сподобалася Ганна?
— Ще б пак… — буркнув під ніс, а про
