Грає синє море - Станіслав Володимирович Тельнюк

— Якого ще в бога розбійника?

На дворі щось гупнуло й залопотіло. Сеньйор Гаспероні метнувся до дверей, щосили штовхнув їх і знову вилетів У двір…

Яремко летів, як на крилах. Коли його переслідувач пробіг повз хвіртку, хлопець догадався, що він тут же повернеться, і кинувся на дерево. Щойно сеньйор подався в хату, як Яремко шурхнув униз.

Уже вилітаючи за хвіртку, побачив, як у хаті заметушилися. Перебіг Хрещатик — і на гору. Біг задихаючись, оглядаючись, чи не женеться за ним отой страшний чоловік.

Київ — місто велике, спробуй здогадайся, куди повели ноги того, хто від тебе втікає. А сеньйор здогадався. Яремко, озирнувшись на півдорозі до Лаври, побачив переслідувача…

Яремко крутнув у бічну вуличку. Біг та й біг між будинками, парканами, деревами, а кінця їй ніяк не було…

Попереду почулося кінське хропіння. Хтось учвал мчав йому назустріч.

Може, козак із Запоріжжя?

— Дядьку! — кинувся Яремко до вершника.

— Стій! — натяг вершник поводи.

— Дядьку! Виручіть! Порятуйте! За мною лихий чоловік женеться!

— А ти втікай та й усе!

— Дядьку, наших людей православних обступили ляхи й ще хтось такі…

Пролунали постріли…

— Чуєте, це вони відбиваються… Йшли на Запоріжжя, а в Києві погибати доводиться…

Козак був веселий і молодий, його вусики стирчали, як у таргана, а очі блищали, мов після доброї чарки. Од нього пахло ще димом, морем і степом…

Він нахилився до Яремка.

— Давай до мене. Зараз помчимо виручати. А тих гадів примусимо фуга самотем петере![104] Його руки легко підняли хлопця.

— Там їх багато, — задихаючись сказав Яремко. — А тут поблизу є наші люди, їм треба сказати…

— Далеко?

— Як пішки, то ще є…

— А я'к екво вегі?[105]

— Що?

— Ну, конем, верхи?

— Та ні! Тільки треба швидко—швидко… А чого ви так чудно говорите? Все латиною…

— Бо такий розумний.

Козак тут же повернув коня назад — і вони помчали дворами, городами та провулками на Печерськ, до Лаври, що вже бовваніла своїми банями перед їхніми очима.

А сеньйор Гаспероні, пробігши ще кілька срт кроків, нарешті зрозумів, що хитрий хлопець од нього втік.

«Проклятий гяур! — аж заскрипів зубами сеньйор Гаспероні. — Але чого я стою? Цей поганець зараз прибіжить до своїх, розповість їм про все — і тоді буде біда. Треба назад…»

…Уже зовсім стемніло, а Йон і Джузеппе відстрілювалися від супротивників. Коли сеньйор Гаспероні побіг за Яремком, цього ніхто не побачив, але за кілька хвилин перестрілки Джузеппе зрозумів, що число нападників зменшилося.

— Здається, одного підстрелили, — прошепотів він.

— Фарте біне![106] — озвався Йон Кодряну. Невдовзі Джузеппе вцілив у плече панові Адамку, яке той необачно висунув з—за муру…

— Шкода цього довготелесого, — пробурчав Джузеппе. — Він з—поміж цієї польської компанії найбільше мені подобається.

— Хай знає…

Стрілянина то вщухала, то знову спалахувала.

— Будемо триматися, поки наші не прийдуть, — сказав Джузеппе. — Треба цих іродів половити й допитати… Бо це не просто якісь там панки, а щось більше… Особливо той, хто з ними… Я ніяк не міг роздивитися ні його обличчя, ні навіть який він на зріст. Темно…

Підмога прийшла раніше, ніж на неї сподівалися. Кілька вершників проскакали вулицею, стріляючи з пістолів.

За муром почулося тупотіння ніг.

Коли Джузеппе здогадався, що сталося, було вже пізно — вороги втекли…

За якихось півгодини Йон та Джузеппе разом з козаками сиділи в одній з келій Лаври і розповідали Олександру та Петрові про пригоду.

— Ясно для нас ось що, — мовив Петро. — За графом Олександром полюють. Хто? Ми й досі не знаємо. Хто стоїть за тими поляками?

— Не будемо гадати! — перебив Петра Олександр. — Майбутнє покаже, хто то й що… А зараз ми мусимо бути в усьому обережні й обачні. — Він подивився на Яремка, всміхнувся тепло: — Ось кому треба сказати спасибі. Якби не він, то було б нам дуже туго. Може б, і не сиділи ми всі отут.

— Це ось хто, — Яремко показав пальцем на кумедного козака, що говорив з ним латиною.

— Диви, яке розумне! — вигукнув Клюсик (а це був він). — Митрополитом колись буде.

Яремко закрутив головою: не хочу.

Олександр нахилився над Яремком:

— Хочеш на Запоріжжя?

Яремко аж підплигнув від радості.

Великий візир Ібрагім—паша підійшов до високого вузенького віконця. Побачив сіре, нецікаве небо, з якого сипалася дрібненька мряка з крупою, мокре голе гілля шовковиці, мовби вимазане дьогтем. Проплив перед очима спис охоронця.

Розсердився. Хотів ударити в долоні, покликати служника. Зрештою якщо цей йолоп не може стояти на варті як слід, а швендяє туди—сюди, то треба його кимось замінити.

О аллах, знову цей спис! Великий